ЗИНКА-КУЗИНКА
Моя двоюрідна сестра Зінка в дитинстві була для мене взірцем. Вона жила у Львові, а я – у Чернівцях. На літні канікули батьки щороку відправляли нас до діда з бабою в село. Там ми з Зіночкою були не розлучні вдень і вночі. То був щасливий час.
Усе в сестрі мені подобалось: і статура, і розкішні кучеряві коси, і столичні сукні. Хоча зараз, з висоти прожитих років, розумію – вона зовсім не була красунею. Дивлюся на дитячі світлини: невисока, пухкенька дівчинка з нерівними рисами обличчя. До того ж, у неї була погана дикція. Але її чарівність і життєрадісність затінювали всі недоліки. Навколо Зіни завжди вирував гурт хлопців.
Вона могла б бути ватажком, тримати всю ватагу на вуздечку. Дітвора слухалася її безперечно. Зіна вважалася однією з тих гарячих, відчайдушних дівчат. У неї був неспокійний характер. Часто її вчинки мене лякали. Я ж була тихою та слухняною…
Одного разу Зіна привласнила новеньку книжку про Вінні-Пуха. Взяла її в сільській бібліотеці, а наприкінці літа забрала до Львова. Я тремтіла, мов осиковий лист. Раптом правда випливе? Нам тоді було по вісім років. Для мене цей вчинок не мав пояснення. Ми ж були октябрятами – чесними дітьми! Та потай моя дитяча душа захоплювалася такою сестрою! Згодом книжку довелося повернути. Дід наполіг. Та ще й прочитав довгу мораль. А бабуся крапивою «підтвердила» його слова. Того дня нас покарали: позбавили цукерок. Я постраждала за мовчання, як сказала бабуся, «неймовірного» злочину:
– Ви що, дівчата, не знаєте – у селі всі стіни скляні! Жінкам тільки подаруй плітку – миттю рознесуть по всіх дворах! Біля чужого рота не поставиш воріт! Онучки вчителя – злодійки! Хіба таке чували?
Одним словом, то була надзвичайна подія родинного масштабу. Мабуть, тому я й досі пам’ятаю той випадок.
Зіна вміла чудово плавати, стрибати з парашутом (вона ходила в гурток юних парашутистів), битися на рівні з хлопцями. Одним словом, вражень за три літні місяці вистачало аж до наступних канікул. Ми з нею були нерозлучні, хоч за характером – протилежності. Вона – «відірви та кинь», а я – «у тихому болоті…»
Наш дід був учителем. Кожного літа він «мучив» нас диктантами та творами. Пам’ятаю, у мене – жодної помарки, гарний, витончений почерк. У Зіни – купа помилок, букви як п’яні. Але їй було байдуже. Дід обурювався:
– Як онука вчителя може так неграмотно писати?!
Зіна лише махала рукою. Мовляв, відчепіться. Бабуся лякала її:
– Ось Вірочка стане директором, а ти, Зіночко, тротуари местимеш!
Ото ж бо й…
Роки минали, ми дорослішали. Не могли дочекатися літа, щоб знову зустрітись. Взимку листувалися. Спочатку ділилися дитячими, потім – дівочими таємницями. Як то кажуть, сестра з сестрою – що ріка з водою.
Прийшла пора виходити заміж. Для мене вона настала раніше: я одружилася в 17 років і ніколи не жалкувала. Народила дочку у 18. Закінчила політехнічний інститут. Зіна ледве закінчила школу на «стабільні» трійки. Вступила до педучилища. Мені, до речі, був зовсім незрозумілий її вибір. З такою дикцією, з низькими оцінками… Тіті Марії (мамі Зіни) довелося дарувати керівництву училища чимало подарунків, аби дочка, зі скрипом, отримала диплом.
Проте згодом Зіна візьметься за дисертацію. Але підведе здоров’я, і від задуму доведеться відмовитись. Не здивуюсь, якщо до пенсії вона повернеться до цієї теми… Отака сила характеру!
Коли мені виповнилося 20, я відвідала Львів за одноПроходя лісовою стежкою, я раптом відчула, як холодні пальці минулого розкрилися, випускаючи нас обох на волю — і в тій миті все стало на свої місце, наче ми знову були дітьми, що бігли до річки через сонячні луги.
