Рецепт щастя…
Увесь підїзд уважно спостерігав, як у другу квартиру на поверсі заселялися нові мешканці. Це була родина начальника цеху заводу, що мав вагоме значення в нашому невеликому містечку на Західній Україні.
І навіщо їм у старому фонді гуляти? перепитувала однокласниць пенсіонерка Ольга Іванівна. Могли б, при їхніх можливостях, певно, новобудову взяти.
Ой, мамо, не судіть по собі. Для чого їм та новобудова, якщо у нашій «сталінці» стелі як у замку, кімнати великі, роздільні, коридор як зал, а лоджія майже як окрема кімната, підправила її дочка, тридцятирічна незаміжня Стефанія з помітним макіяжем. Та й телефон їм одразу підключили. Не в кожній квартирі у нас є телефон, усього три на десять осель…
Тобі аби лишень по телефону теревенити! суворо мовила мама. Вже набридла сусідам, тільки дзвониш у двері і весь дім знає. До нових навіть не сунься, люди вони поважні, зайняті…
Не такі вже й поважні, молоді вони, у них дівчинка дев’яти років, Ярослава зветься, відповіла Стефа, ображено глянувши на матір. Та вони майже мої ровесники, ну, може, на кілька літ старші…
Виявилися нові сусіди ввічливими, привітними. Ліда працювала у шкільній бібліотеці, а Іван мав уже десятирічний досвід роботи на заводі.
Про все це Стефанія залюбки розповідала, коли ввечері виходила на лавочку у дворі, де її мама полюбляла спілкуватися з сусідками.
Звідки ти все знаєш? питали жінки. Ну й прокурор ти, Стефо!
Та я в них телефоную. Вони, на відміну від деяких, дозволяють, відповідала Стефа з натяком на тих, хто не відчиняє їй дверей, адже знають мала буде з півгодини триндіти з подружкою.
Так і познайомилась Стефа з новоселами та стала частою гостею для дзвінків то подружкам, то колегам. І, не криючись, довго могла розмовляти по телефону. Стефа приходила то в новій кофтині, то в домашньому халатику, відкрито прагнучи зблизитися з парою.
Якось вона побачила, як Іван демонстративно зачиняє двері у вітальню, щойно вона бере слухавку. Потім це повторювалось не раз. Стефа усміхалась Ліді, чемно дякувала, зазирала на кухню після розмови але та лише кивала та просила зачинити за собою двері.
Закрийте самі, в мене руки в борошні, показувала Ліда. У нас замок сам защіпається, французький.
Ой, що готуєте? Знову пиріжки? Так багато у вас випічки А я не вмію, розчаровано казала Стефа.
Це до ранку будуть сирники з домашнього сиру. Зранку нема коли, тому печу зараз, усміхалася Ліда та поверталася до тіста.
Стефа морщилася й ішла незадоволена, що з нею не хочуть спілкуватися більше.
Слухай, Лідо, розумію, що тобі незручно їй відмовити, якось сказав Іван, але наш телефон вечорами постійно зайнятий через цю «гостю». Друзі додзвонитись не можуть. Це ж не порядок.
Помітила, вона вже поводиться, наче у себе вдома, згодилася дружина.
В той же вечір Стефа, нафарбована, при костюмі, знову вмостилася на пуфику в передпокої зі слухавкою.
Стефо, ви ще довго? Ми чекаємо дзвінка! озвалась Ліда через десять хвилин.
Стефа кивнула й поклала трубку, а тоді витягнула шоколадку.
Я сьогодні зі смаколиком! Давайте попємо чаю, познайомимось!
Вона рушила на кухню до Ліди й поклала шоколад на стіл.
Ой, не треба. Якщо Ярослава побачить, проситиме, а їй не можна алергія. Тож з чаюванням не вийде. Вибачте. Але в нас шоколад табу.
Що? Яке табу? почервоніла Стефа. Я просто від душі хотіла віддячити…
Не треба подяки, і не ходіть так часто дзвонити. Хіба до лікаря, у разі чого. Пожежники, швидка це святе, хоч серед ночі дзвоніть. Але інакше вибачте, видушила з себе Ліда. Чоловікові телефонують по роботі, а Ярослава робить уроки, не відволікаємося…
Стефа взяла шоколад і мовчки пішла. Не могла зрозуміти: чому так до неї? Вирішила то Ліда просто ревнує чоловіка.
Я симпатичніша та молодша, от і ревнує, нарікала матері. Я ж по-людськи, а вона навіть чаю не налила Я ж зі своїм шоколадом.
Дурненька ти, хмикнула Ольга Іванівна. Не можна чужу родину обтяжувати, їм твої розмови не треба. Не проходний же двір у них. От і показали поріг. А ти ще й ображаєшся… Іди собі кавалера шукай, постав собі телефон і вже з сусідами дружитимеш.
Стефа вирішила спробувати ще раз і прийшла з блокнотом задля запису рецепту сирників.
Я з проханням. Дайте рецепт сирників, пора й мені навчитись, мовила Стефа.
Запитайте у мами. Батьки наші завжди вміли. І взагалі, я на око замішую, точних рецептів не маю, здивувалась Ліда. Я поспішаю зараз, мені виходити треба. Тож до мами!
Стефа вернулася додому, почервонівши. Звісно, вона знала: в кухонній шафі лежить стара мамина зошитка вся в рецептах салатів, супів, котлет, навіть заливної риби. І випічки там чимало!
Та самій пекти їй не хотілося, мама вже давно не пекла боролася із зайвою вагою та тиском.
Проте Стефа взяла зошит, без захоплення переглянула сторінки, знайшла рецепт сирників і здивувала маму.
Невже щось пекти надумала? ахнула мама.
А чому дивно? пригорнула зошит.
Це ти до Славка надумала, га? Я думала, ви вже розійшлись
Та все в порядку, ще бігатиме за мною.
То йди підшукати його. Пора вже заміж. Що шукала в зошиті, може підкажу?
Не треба, морально налаштовуюсь.
Минає кілька днів, і мама, повернувшись з прогулянки, вже відчуває аромат випічки.
Нічого собі! Сирниками пахне! Ти що, закохалась? сміялась жінка.
Тихо, не кричи, Стефа з посмішкою наставляла на стіл чашки, чайник і тарілку з румяними сирниками на вершковому маслі.
Ну й молодець, давно разом не пекли. Думала, все забула а все вдається…
Не хвали, а скажи чесно, вдалося?
Покуштуй, маєш свій язик!
Мама повторила фразу вже покійного тата: «їстівно» найвища похвала.
Затям. Скоро запрошу Славка на сирники. Як думаєш, сподобається?
Однозначно. Я твого батька на сирники підсадила, так потім і без них не уявляв життя! сміялася мама. Печи, зови, а я піду до сусідки кіно дивитись. Молодець, не одним вбранням чоловіка заманиш!
З того часу Славко частіше став заходити. Сваритись стали менше, мама звикла, що дочка куховарить, Слава допомагає, а по хаті лунали їхні жарти та сміх.
Якось Стефа сповістила, що з Славком подали заяву до РАЦСу, і мама розплакалася від радості нарешті…
Стефа змінилась стала стрункішою, готувалась до весілля. Славко питав:
Ти що, вже сирників не печеш? На весілля буде хоч один пиріг?
Перед домашнім весіллям готували троє Стефа, мама і тітка Марина. Давали лад два дні, хоча гостей тільки двадцять здебільшого рідня.
Молодята оселилися в окремій великій кімнаті трикімнатної квартири. А через рік у кожній квартирі у підїзді встановили телефон. Стефа була задоволена: спершу всім дзвонила, але вже не затримувалась біля дроту.
Ромко, не можу довго, в мене тісто підходить, Славко ось-ось прийде з роботи. Па-па!
Поспішала на кухню, де вже підходило пухке тісто, і готувала страви для чоловіка, адже була при надії скоро декрет. Але не заспокоювалась пекла, аби догодити Славкові й собі, бо й сама сирники та випічку полюбляла. Домашній сир, смачне тісто, тепло родинного дому Славко любив її ще більше за ту ласку і пиріжки.
Дивлячись на все пережите, я зрозумів просту, стару як світ річ: щастя завжди поруч, просто треба навчитися бачити його у простих речах: у теплі хати, у пахощах свіжої випічки, у дружньому сміхові родини й дрібних щоденних радощах, якими, як з’ясувалося, і вимірюється справжня повнота життя.
