Містечко біля моря
Вечір спустився на невелике приморське містечко. Осінь тут ще не відчувалася, лише відпочивальників поменшало. Тарас був із тих, хто не любив пляжної метушні та спеки. Тому для поїздки до моря він обрав саме жовтень. Ще тепло, можна купатися, а ночі вже прохолодні та свіжі. Була в нього й інша причина приїхати сюди.
Йшов він повільно, уважно читаючи назви вулиць на будинках. Думав, що приїде — і одразу все згадає, але нічого не пізнавав. Біля потрібного будинку зупинився, дістав із кишені папірець і перевірив адресу. Все вірно. Адреса та сама, але замість старенького одноповерхового будиночка стояв двоповерховий особняк із гострою дахою. Крізь металеві прути паркану добре було видно доглянутий сад із деревами, обсипаними плодами хурми, гранатів і яблук.
Тарас зняв з плеча спортивну сумку, поставив біля ніг, дістав із кишені хустинку і витер спітніле чоло. У глибині саду жінка знімала білизну з мотузок. Він побачив її зіспиду. «Невже її мати ще жива?» — подумав він. Жінка тим часом підняла з землі таз і збиралася йти. Тарас набрав повні легені повітря й голосно покликав:
— Господарко! Кімнату здаєте?
Жінка обернулася, подивилася на нього і підійшла до калітки. Побачивши її ближче, він зрозумів, що помилився. Вона була його ровесницею.
— Ви хочете кімнату зняти? — запитала вона, прищулила очі й вдивлялася в його обличчя.
— Так. Знайомі влітку тут відпочивали, порадили звернутися до вас, — збрехав він.
— Чому ж так пізно? Сезон уже майже скінчився.
— Мені саме час. Спеки не переношу. — Тарас усміхнувся. — То кімнату здасте?
— Та хоч усі. Пустують, — відповіла жінка, поставила таз із білизною на землю і відчинила калітку. — Заходьте та йдіть просто в будинок, двері відчинено.
Тарас підняв сумку і пройшов повз неї.
— Заходьте, — знову запросила вона, коли він нерішуче зупинився перед дверима.
Увійшовши в просторий передпокій, що водночас був і вітальнею, він помітив: чисто, світло, обстановка гарна та затишна, зовсім не схожа на ту, яку він пам’ятав.
— Ваша кімната на другому поверсі, ходіть, покажу, — підказала жінка.
Сходи ледь чутно скрипіли під його вагою. Раніше тут не було другого поверху. Чи точно він потрапив туди, куди треба?
— Двері праворуч. — Господарка вказала рукою. — Надовго приїхали? Хоча, яка різниця. Ванна за сусідніми дверима. Вона одна на три кімнати. Але зараз ви житимете тут сам, тож вона у вашому розпорядженні.
Тарас увійшов у невелику затишну кімнату. За вікном видно було море, над яким палав малиновий захід сонця.
— Ніби в казці, — вирвалося в Тараса.
— Ваші знайомі попередили вас про оплату? Зараз не сезон, знижу ціну. За харчування окремо.
— Мене все влаштовує. — Тарас оглянувся на жінку й усміхнувся. — А як до вас звертатися?
— Кличте Оленою. А вас як звуть?
— Т… Тарас, — трохи заїкнувшись, представився він.
«Олена. Невже це та сама Олена? Як же вона змінилася. А чого я очікував? Що через сорок років вона залишиться такою ж молодою? Час змінив усе. Схоже, вона мене не впізнала», — думав він, дивлячись на неї.
— А ви раніше не приїжджали до нас? — раптом запитала Олена, ніби почула його думки. — Ви так дивитеся, що я подумала…
— Не думаю, у цьому будинку я точно раніше не був. — Він знову оглянув кімнату.
— Вечерятимете? — спитала Олена.
— Якщо вам не важко, — Тарас намагався впізнати в ній колишні риси.
— Зовсім ні. Через двадцять хвилин спускайтеся вниз. — І вона вийшла.
Тарас важко сів на край ліжка. Воно виявилося в меру м’яким і не заскрипіло. Тоді, сорок років тому, він жив унизу, у маленькій тісній кімнатці. Другого поверху ще не було.
«Не впізнала мене. Та й не дивно — сорок років минуло. Вона, напевно, і думати про мене забула. Поповнішала, постаріла. Зустрів би на вулиці — не впізнав би. Ох, Олено, скільки води втекло…»
***
Утрьох із друзями вони приїхали в невелике містечко на березі Чорного моря. З ними мала поїхати й його Наталка. Але напередодні поїздки вони посварилися. Він випадково побачив її з іншим, дорослим чоловіком, влаштував сцену ревності, і Наталка сказала, що нікуди з ним не поїде. Тарас дуже переживав, хотів теж відмовитися від поїздки. Який відпочинок, коли кохана зрадила і світ зруйновано?
Але друг умовив поїхати з міста, щоб заспокоїтися і загоїти душевну рану. Жили вони всі разом, в одній кімнаті з другом і його дівчиною Марією. У сезон вільних помешкань мало. Тарасу було незручно. Він гуляв допізна по набережній, щоб друг із дівчиною побули наодинці. Та й удень на пляжі відходив від них далі.
Так він зустрів Олену. Вона теж купалася осторонь натовпу. ПриВін дивився, як дощовими бризками розмивається її постать на пероні, і зрозумів, що тепер йому залишається лише пам’ять — тепла, як ті літні вечори, і гірка, як осіннє море.
