27 квітня
Сьогодні я знову приїхав у село до тітки Одарки, старшої сестри моєї мами. Мама ще перед смертю просила мене не кидати Одарку, інколи навідуватися та слідкувати, як вона живе.
Тітка Одарка маленька, зморщена, зовсім старенька жінка. Я вже не раз пропонував їй перебратися до нас у Львів, там мала б свою кімнату. У дворі гуляють інші бабусі, завжди є з ким поговорити, разом на свіжому повітрі погуляти. Та Одарка вперлась: «Тут мій дім, рідна земля, нікуди не поїду».
Тож кожні три місяці я писав заяву на пять днів за власний рахунок і їхав до неї. Два дні дорога, три дні допомагаю по господарству: по городу, трохи в хаті, з дровами, все що треба. Добре, що я начальник відділу, можу так організувати роботу, щоб вирватись ненадовго.
Ще й директор мій добрий друг. А цієї весни не встиг приїхати в березні, все роботи набігло, приїхав лише наприкінці квітня.
Тітка Одарка після зими стала зовсім слабкою. Її сусідка, баба Катерина, розповіла, що двічі викликали «швидку».
А чого ж не сказали мені? Скільки не телефонував, тільки й чути: все, мовляв, гаразд.
Це вона наказала. Каже: «Скажеш ображуся!» Забороняла тебе з роботи смикати, просила: як помру, тоді повідомиш
У крамниці я купив і цукру, і солі, як просила тітка. Заодно набрав різного крупу, тушкованку, згущене молоко. Повернувся, бачу біля ґанку вовкуватий цуцик, місяців пять йому.
Тітко Одарко, це у тебе звідки песик?
Забіг десь місяць тому. Калитку відкрила він сидить, трясеться від холоду, худий як тріска. Я його підгодувала трохи. Взяла, щоб не нудно було.
Я погладив цуценя по голові, він поклав голову мені на коліна, дивиться довірливо. З малку мріяв про собаку, завжди просив, та батьки не дозволяли. Дорослий став не до собак було. Дружина Орися кота колись принесла, той прожив три роки й загубився. Дітей у нас не було і вже звикли до того. Жили собі для себе, частенько подорожували.
А як назвала цього приблуду?
Левко. Мого кота так звали.
Я посміхнувся.
А воно ж, тітко, якось дивно собаку котячим імям називати.
То яка різниця, каже, на Левка відгукується.
Поки я був у селі, Левко ходив слідом за мною. Коли настав час збиратись назад, я попросив тітку Одарку не приховувати від мене, якщо стало зле. Щоб завжди дзвонила привезу ліки, якщо треба, приїду і вдень, і вночі.
Та ти й так набідувався заради мене. Але довго мені вже не лишилося
Не кажіть, тітко, ще довго будете жити. Не в тягар ви для мене.
Василю, а можна попросити тебе? Як помру не залишай Левка. Це ж також душа жива.
Не покину, знайду йому добрий дім.
Краще візьми сам. Я думаю, він недаремно до мене прийшов.
Тут Левко притиснувся до моїх колін, подивився прямо в очі. Я обійняв його за шию.
Гаразд, Одарко, якщо що заберу Левка.
Минув місяць тітка Одарка відійшла у засвіти. Я поховав її, попрощався разом із сусідами. Через девять днів ми з Левком навідали могилу.
Надійшла пора повертатись до міста. Я заздалегідь купив Левкові намордник і поводок, і разом ми дісталися вокзалу.
Купив квитки у вагон, де дозволено перевозити тварин. Зайшли у купе, а там чоловік біля вікна сидить. Побачив Левка витріщився.
Воно що, вже й вовків з собою возять?!
Та який вовк, це мій пес Левко.
Ти що ж, не бачиш справжній вовк! Я мисливець, знаю таких.
Левко усміхнувся собачою усмішкою й загарчав.
Забирай свого звіра, а то як прибю
Краще помовч, якщо додому хочеш повернутись живим. Ніхто тебе не чіпає.
Ну вас усіх, я вже краще до коридору піду…
Залишились з Левком удвох. Я подивився йому в вічі:
Левко, ти що, справді вовк?
Він поклав морду мені на коліна й завиляв хвостом.
Та навіть якщо й так, ти мені найкращий друг.
Зайшла провідниця:
А це у вас що вовк чи вівчарка?
То сусід жартує. Це особлива порода вівчарки, я з нею працюю, вона ж пошукова.
Документи на нього маєте?
Авжеж, зараз знайду, почав нишпорити по кишенях, а тоді, ніби злякавшись: Ай, зоставив біля каси, коли квитки брав… Але без документів би й квиток не продали, самі розумієте, це вже провідниці.
Та, погодилася вона. Добре, вірю.
У касі тоді працювала Дарина, донька баби Катерини, і документи не питала. Вранці ми уже були вдома.
У той же день я повів Левка на огляд у ветеринарну клініку, яку тримає наша знайома на розі вулиці.
Ви з цирку? питає лікарка.
Ні. А чому?
Це ж вовк.
Вовк, але не з цирку, а з села. Це був пес моєї тітки, і я обіцяв доглядати.
Лікарка уважно роздивилась:
Це метис волко-собака. Один із батьків, либонь, німецька вівчарка. Вони зазвичай дуже вірні й спокійні. Не хвилюйтеся. Зараз реєструємо, щеплення зробимо.
Орися, моя дружина, дуже полюбила Левка: сама купала, годувала й вигулювала.
Минуло десь із десять місяців. Якось взимку, під новорічні свята, Орися в сутінках вирішила прогулятися з Левком, бо засиділася вдома. Пішли у парк, що за десять хвилин від будинку.
Доріжками йшли, коли раптом Левко зупинився, насторожився й стрілою рвонув у темряву.
Орися кликала його, вже почала хвилюватися, пройшло хвилин сім. Хотіла набрати мене, коли побачила Левка він тягнув у пащі згорток.
Орися кинулася до нього всередині був немовля, дівчинка, ще жива! Хоч дружина сама лікар, одразу подзвонила у «швидку» і в поліцію.
Швидка приїхала дуже швидко, але Орися не змогла поїхати разом з собакою не пускають. Тож відвела Левка додому і вже зателефонували до мене. Прийшли разом у відділення.
Там сказали: дівчинці місяць, здорова. При ній знайшли записку: «Звати Марічка. Прошу віддати добрим людям».
Орися попросила показати малу і ледве подивилась розчулилася, аж сльози на очах. На мене дивиться, я зрозумів її мовчазне питання, кивнув. Вона каже черговому: «Я лікар, ми удочеримо цю дівчинку».
Через два місяці у нашій оселі оселилася знахідка Марічка, яку нам приніс Левко. Як і казала тітка Одарка не даремно з’явився у нашому житті цей пес
Сьогодні, згадуючи усе, розумію іноді наша турбота і добра справа повертаються у життя неочікуваним дивом. Доброта завжди знаходить шлях додому навіть через лапи вірного друга.
