У 18 років я остаточно з’їхала від батьків. У 19 розійшлася зі своїм хлопцем до якого, власне кажучи, й втекла з дому. Мама говорила, що нічого путнього з наших стосунків не вийде. Попереджала, що Стас несерйозний та ще той бабій. Що я могла побачити крізь рожеві окуляри свого кохання? Впеклася болісно, помилилася й більше не довіряла чоловікам.
От мені 32 роки, я живу сама. Хоча ні, у мене є Пухнастик – найпрекрасніший у світі котик. Батька не стало три роки тому. З того часу мама часто хворіє, а я стараюся якомога частіше її провідувати. «Чого тобі в когось чужого жити. Повертайся додому!» – постійно журить мене мати, а я не піддаюся, бо знаю, що ми вдвох не вживемося.
Вона більше не запитує чи є у мене хтось, не бідкається, що не встигне побавитися зі своїми онуками. Здається, ми обидві змирилися з тим фактом, що я залишуся сама.
Субота. Вранці побігла до магазину, потім зайшла в аптеку. Все по списку. Нагодувала кота й поїхала до матері. Ліфт знову не працює, довелося тягнути пакети на 12 поверх сходами. Почулося, як лається якийсь чоловік. Порівнялася з ним майже біля квартири матері. Він всівся просто посеред сходів, дістав цигарку й запалив.
-Не скажете, чого я повинна травитися вашим куривом! – зробила йому зауваження. Той поглянув якось байдуже, а потім запитав:
-Не скажете, чого ви, жінки, всі такі куpвu? – затушив недопалок, піднявся й пішов у квартиру навпроти.
Я в шоці. От тобі й зачепила, ні за що ще й обізвали. Зайшла у квартиру, мати на кухні. Почала розпаковувати пакунки й паралельно обурювалася поведінкою маминого сусіда.
-Не зважай, Полю, це Семен. Він нещодавно переїхав. Його дружина покинула з маленькою дитиною на руках. От бідолага й розривається між роботою й донечкою. Рідних немає, а до садочка віддавати не хоче. Боїться, що чужі діти будуть про матір розпитувати.
-Так он воно що. А скільки дівчинці? – поцікавилася у мами.
-Чотири здається…
Поки виконувала роботу по дому, все ніяк не могла забутися того чоловіка. Якось прикро мені стало, що я до нього зі своїми повчаннями полізла та й дитини шкода. Сказала мамі, що вибіжу на пів годинки, а сама до сусіда. Миритися.
Постукала, почулися кроки, двері відкрилися.
-Чим цього разу не вгодив? – визвірився до мене господар.
-Я не до вас, а до Марійки. Іграшку й печиво принесла – набралася нахабства й зайшла без запрошення.
Познайомилася з донечкою Семена. Така мила та приязна дівчинка. Ми одразу знайшли спільну мову. Забігла до них лише на хвильку, глянула на годинник, а вже три години минуло.
-Мені вже час – повідомила дівчинці й пообіцяла, що прийду ще, якщо вона не проти. Семен так нічого й не сказав, мовчки знизив плечима й пішов на кухню.
Зачастила я до маминих сусідів, вона й сама це помітила.
-А воно тобі треба, Полю? Чужа дитина – це не безпритульний кіт, якого ти в дім притягнула. Тут треба бути готовою до всякого.
-Треба, мамо! Не можу пояснити, але мене просто тягне до Марійки, наче рідна вона мені.
Семен став лагідніший. Тепер чаєм мене пригощає, приєднується до нас з Марійкою гратися. Останнього разу взагалі на каву запросив. Я й собі відзначила, що часто подивляюся у сторону Марійчиного тата. Він мені подобається, хоч і важко відкривати своє серце після тривалої перерви.
Тільки у нас все почало налагоджуватися, як у життя Семена повернулася колишня дружина. Вона, бачте, про свій материнський інстинкт згадала, за донечкою скучила. Хоче, щоб їй дали другий шанс. Насправді із кавалером нічого не вкипіло, от і намагається заскочити у потяг, що уже рушив із місця.
Думала вступити, відійти у бік та дати можливість їм все налагодити, заради дочки. А потім як припустила, що вона знову покине Марійку та Семена, заради нової любовної пригоди, то аж злість взяла. Ні, я боротимуся за свого чоловіка та свою дитину й не важливо, що моя суперниця біологічна мати дівчинки й досі законна дружина Семена.
