Ярина Сергіївна вийшла заміж пізно (на думку її матері) – у тридцять один рік. Ну так уже сталося, хоч зовнішністю Ярина була непоганою – сірі очі, русяве трохи кучеряве волосся до плечей, мила усмішка.
— Раніше треба було чоловіка шукати, а ти все вчилася та скромничала. А твої подружки собі найкращих наречених вибрали, — бурчала Ганна Дмитрівна, мати Ярини, — а тепер ось що лишилося, те й підбирай. Не до вподоби мені твій залицяльник Іван. Начебто з простих, батьки із села, а пихи – хоч відбавляй… Що воно таке?
Іван справді мав характер непростий, владний, зарозумілий і нетерпимий. Але це з’ясувалося, коли Ярина вже вийшла за нього. Спочатку Іван тримався, гарно залицявся, дарував квіти й був уважним.
А коли перший романтичний час молодої сім’ї минув, чоловік почав показувати вдачу, зухвало роблячи Ярині зауваження з будь-якого приводу, навіть не замислюючись, що строгим повчальним тоном може її образити. Та Ярина старалася, хотіла зберегти сім’ю, слухала чоловіка, працювала в проектному інституті, мала повагу на роботі, і вдома все встигала, а Іван тільки хмурився й зганяв на ній свій поганий настрій.
Народився в них Антось, і коли хлопчик почав хворіти й не спати ночами, Іван і зовсім віддалився, ішов ночувати в другу кімнату, аби його не турбували.
Коли Антосеві було чотири роки, батьки розлучилися. Ярина, втомлена від характеру чоловіка, зважилася сама виховувати сина, а Іван із легкістю, яка ранила Ярину найбільше, погодився на розлучення. Як згодом виявилося, у нього вже було до кого піти. На щастя, Іван швидко перебрався з другою дружиною в інше місто, і Ярині стало легше, принаймні не було шансу зустріти колишнього на вулиці…
Всю свою ніжність Ярина Сергіївна віддавала єдиному Антосеві.
— Яриночко, — не раз казала їй мати, — ти ще молода, симпатична, вийшла б заміж або хоч якогось друга собі знайшла…
Та Ярина не слухала Ганну Дмитрівну й старанно працювала, щоб забезпечити сина всім необхідним. Вона економила на всьому, аби накопичити Антосеві на навчання, і на весілля, і собі відмовляла в усьому. Аліменти від чоловіка були дуже скромні.
Антось ріс, добре вчився, у старших класах займався з педагогами, щоб підготуватися до вступу в інститут. Ярина захопила його своєю професією, і він, закінчуючи навчання, уже знав, що мати домовилася у своєму інституті, аби його взяли туди на роботу.
— Якраз я скоро на пенсію вийду, а ти й прийдеш до нас як молодий спеціаліст! Директора я умовила. Він знає нашу сім’ю давно й обіцяв узяти тебе… — раділа Ярина Сергіївна.
Антось повернувся додому й одразу ж почав працювати в проектному інституті, де довгі роки трудилася його мати.
— Постараюся тебе не підвести! – обіймав він матір, — а ти вже скоро будеш відпочивати… Зміна поколінь!
Через рік Ярина вийшла на пенсію, їй якраз виповнилося п’ятдесят п’ять років, і до цього часу Антось підшукав собі дівчину Орисю. Це була миловидна блондинка з пишними формами й стрункими ногами. Антось був закоханий по самі вуха, і пара готувалася до весілля.
Ярина Сергіївна раділа за сина. Одне затьмарювало тепер – це згасання її матері. Ганна Дмитрівна вже відзначила своє вісімдесятиріччя, і то й коло під’їзду її квартири зупинялася швидка. Ярина то жила в матері, у дні її особливого нездужання, то знову поспішала до себе, але щодня навідувала матір, приносила їй їжу, купувала ліки, а мати розпитувала про молодих, про погоду й про здоров’я самої Ярини.
— Ось піду я скоро, доню, — казала Ганна Дмитрівна, — а болить моя душа за тебе. Не за Антося, він що, він не один, із жінкою. Вони здорові, молоді, сильні. А ти в мене все життя Антося виховувала, тягла, вчила, ось і на весілля накопичила, і на машину ми з тобою їм грошей подарували. Усе на нього. Сама ти ні заміж не вийшла, ні на море, на південь не поїздила… Жалко мені тебе. І я вже другий рік хворію, на твоїх руках знову.
— Що ти, мамочко, я ні про що не жалкую… Антось, так, він моє світло у вікні… — почала було Ярина.
— Отож бо, що світло у вікні, а так не можна було. Ти його розпестила… Ось після весілля вже півроку минуло, а до мене вони жодного разу не приходили… Хоч знають, що я хвора, на краю могили… Може, й не побачимося більше… І до тебе не заходять. Хіба це правильно? – хвилювалася бабуся Ганна.
— Та що ти, мамо, у них медовий час. Їм не до нас. До того ж вони працюють… — Ярина заступалася за сина й невістку.
— Ні, — похитала головою Ганна Дмитрівна, — не те кажеш. Мати є мати. І скільки ти для нього зробила… Забувати не можна. Ні в горі, ні в радості-щасті… Розпестила ти його все-таки…
Ярина промовчала. А потім зателефонувала Антосеві й попросила його прийти до бабусі, бо та почувається зле.
Антось прийшов із дружиною, посиділи коло Ганни Дмитрівни півгодини, випили чаю й поквапилися додому. Жили вони в батьків Орисі, у приватному будинку.
Не стало баби Ганни. Ярина плакала, жаліла матір, жаліла трохи й себе. Слова мами все частіше чулися їй довгими вечорами, коли сиділа Ярина сама біля вікна, згадуючи, як у цей час раніше повертався її син із роботи, а вона накривала на стіл, і вони обмінювалися новинами… А тепер вона сама.
Та Ярина взяла себе в руки й пішла працювати в дитячий садок на подив усім знайомим.
— У тебе вища освіта, а ти підлогу мити? У пенсійному віці… — казали Ярині сусідки, а вона відповідала: — Нічого. Я все життя за столом, за кресленнями. Треба й порухатися. Моя мама в юності працювала вихователькою в дитячому садку, я любила до неї зі школи заходити…
У Ярини була невелика пенсія, всі заощадження вона витратила на сина. І хоч вона звикла й раніше жити скромно, тепер їй захотілося бути трохи вільнішою в коштах. Робота, звісно, відбирала й сили, і час, але сумувати точно Ярині було ніколи. До того ж вона на вимогу своєї сусідки вирішила піти з нею займатися в народний хор при будинку культури, і так життя її стало набагато цікавішим.
Ярина займала себе ще й тому, що старалася не турбувати Антося й Орисю, щоб не заважати їхньому особистому життю, хоча їй було дуже боляче, що син не лише не приходив до неї, а навіть телефонував дуже рідко, і тільки якщо в справі.
Ні-ні, та й поплаче Ярина вечорами, розглядаючи альбом із дитячими фотографіями сина. Щоб не дуже сумувати, вона надрукувала у фотоательє найулюбленіші світлини із сином, де вони разом, у великому форматі, і, помістивши в рамки, мов картини, розвісила по всій квартирі.
То й діло вона зупинялася коло фото й торкалася рукою обличчя сина, і всміхалася. І часом їй здавалося, що він усміхається у відповідь. А потім було очікування дзвінка, і радість, якщо син іноді загляне до неї на чай, і щоб узяти щось зі своїх речей або взуття.
Антось зазвичай був недовго в матері. Він навіть не одразу помітив фото в рамочках. А коли нарешті побачив, зупинився, глянув на матір і здивовано спитав:
— Це що ти надумала їх повісити?
— Та так… — завагалася Ярина Сергіївна, — я вже немолода, ось і згадується те, давнє, найзолотіше время, коли ти був маленьким…
Антось кивав і тікав додому до дружини, не зовсім розуміючи “примхи” матері. А Ярині наче мати з неба допомагала. З’явився в Ярини й приятель із хору.
— Ну, Яринко, у нас і так усього троє мужичків у колективі, а ти одного забрала. Ми не могли всі ці роки його причарувати, а ти вмить у себе закохала! – відверто сміялися учасниці хору, — ось що значить – нова!
Усі сміялися, і сам “закоханий” Микола Федорович цілував Ярині руку, у черговий раз проводжаючи після репетиції додому.
Ярина не сприймала всерйоз таку дружбу й поблажливо й по-доброму приймала залицяння шістдесятип’ятирічного соліста. А той був наполегливим і буквально обожнював Ярину, прикипівши до неї душею.
— Яриночко, ви навіть не уявляєте, як з вами добре. І розумна, і слухати вмієте, і спокійна, і така красуня.
— Гаразд, гаразд… Більше не треба мене хвалити, бо я загордую остаточно. Я вірю, і про вас можу те саме сказати. До того ж ви такий талановитий! Вам би на великій сцені виступати.
— Я давно хотів закинути свої концерти. Співати можна й вдома, за столом у свята, мої діти слухають мене із задоволенням. Але я прийшов у колектив уже десять років тому, бо овдовів, і вечорами стало несила бути одному. А тут все-таки – талановитий керівник, виступи, маленькі свята — наші зустрічі. А тепер я вже нікуди не піду, хочу бути з вами поряд.
Ярина йшла додому, і знову дивилася на фото, і зітхала. Антось так само рідко телефонував, і замінити це спілкування не можна було ні співом, ні роботою, ні добрими приятелями.
Та вона терпіла й раділа рідкісним візитам сина. Лише останнім часом він почав натякати, що непогано було б бабусину квартиру продати, щоб допомогти придбати їм із Орисею своє житло.
— Ви погано уживаєтеся з її сім’єю? – стривожилася Ярина Сергіївна.
— Ні, добре, та Орися хоче окрему квартиру, — завагався Антось.
— Тоді, ласкаво прошу, переїжджайте й живіть, хоч завтра! – сказала Ярина сину. Хоч невелика двокімнатна “хрущівка”, але вам як молодій сім’ї поки вистачить.
— Правда? – засяяв Антось, — ти найкраща мама на світі! Побіжу порадую Орисю. У нас тепер своя квартира!
— Хвилинку, синку. Квартира залишиться моєю, — зупинила його Ярина Сергіївна, — ні на кого переписувати я її поки не буду. А ви живіть дружно й народжуйте мені внуків.
Антось пішов. І невдовзі з дружиною перебрався в бабусину затишну квартирку. Як і просила його мати, через рік народилася в них донечка на радість усім рідним, і особливо самим батькам.
А Ярина вже звільнилася з роботи, зрозумівши, що тепер настав час приділяти увагу внучці, і собі також, щоб бути здоровою. Її залицяльник, Микола Федорович, був такий наполегливий, що все-таки вмовив Ярину на спільне проживання, і вони стали парою, живучи на дві квартири.
Ярина вже звикла до ролі бабусі та дружини, і тільки дивувалася, як швидко змінюється її життя останнім часом. Вона дякувала Миколі Федоровичу за “другу весну”, і він не переставав радіти своїй любові й дякувати долі за таку зустріч.
У молодої сім’ї теж усе було добре. Антось став уважнішим до матері, і все частіше заходив її провідати. Одного разу він заговорив про обмін квартирами.
— У нас буде друга дитина, мам, — почав він.
— Так, я знаю, і дуже рада, — усміхнулася Ярина Сергіївна.
— Орися просить мене поговорити з тобою, щоб ти переїхала в бабусину квартиру, а ми – сюди, у нашу. Вона просторіша, на десять квадратів більше, сталінка. Нам на двох дітей буде тут зручніше…
— А чому Орися завжди просить через тебе, а сама мовчить? – усміхнулася Ярина Сергіївна, — знає, що я тобі не зможу відмовити? А чому б їй не вмовити своїх батьків пожити в бабусиній квартирі, а вам віддати їхній просторий будинок? Адже вона єдина дочка! Ото було б дітям роздолля!
Антось почервонів і пішов. А Ярина Сергіївна не поспішала радувати сина. Вона теж звикла до своєї квартири. Тут кожна річ була під рукою, все на своєму місці, рідне й обжите, із заплющеними очима знайдеш навіть голку…
І тут же пригадувалися Ярині слова матері: “Розпестила ти його, Антося, ой, розпестила…” І Ярина вирішила не форсувати події. Народилася друга внучка, додавши багато приємних клопотів усій сім’ї. Дівчатка росли дружно, жили в одній маленькій кімнаті, а на вихідні приходили в гості то до бабусі Ярини, то до бабусі й дідуся з боку Орисі. Там був їм простір і у дворі, і в саду з альтанкою та власними гойдалками й ягодами.
А Ярина Сергіївна з Миколою Федоровичем стали жити разом, у її квартирі, і здавати мешканцям його квартиру, щоб мати більше коштів для життя. Вони любили ходити в театр і їздити в невеликі одно- або дводенні екскурсії, для цього й наважилися з’їхатися.
І лише через дванадцять років, коли не стало Миколи Федоровича, Ярина Сергіївна переїхала в квартиру своєї матері, яка була й квартирою її дитинства.
— Усе, синку, беріть нашу квартиру, живіть там, а мені вже й маленької вистачить, — сказала вона синові, — наїздилася я, наспівалася, буду тепер удома сидіти, дівчаток у гості чекати, і вас також. Сподіваюся, не покинете мене…
Син обійняв матір і допоміг переїхати їй у рідні з дитинства стіни, зробивши там косметичний ремонт.
Ярина не стала нічого міняти в обстановці квартири, лише повісила на стінах ті великі фотографії сина, мами, і свої в юності. А ще на столику стояв портрет Миколи…
— Ось ми всі разом і будемо тут, — усміхалася Ярина світло й спокійно, дивлячись на улюблених людей на фото, — і чого мені ще бажати? Рідні стіни й тепло дорогих моїх людей.
Внучки навідували бабусю. Дівчатка любили залишатися ночувати в неї, у своїй звичній спальні, де так і стояли їхні ліжка, і довго в них не змовкали розмови, упереміш зі сміхом і жартами.
— А ну, дівчата, пора спати! – командувала бабуся з великої кімнати, — сороки-білобоки… Завтра рано вставати. Сирники буду вчити вас готувати. А то вже скоро наречені. Екзамен із готування я у вас особисто прийматиму!
