Серце, поранене розпачем: шлях до нової радості
“Олесю, між нами все скінчено!” холодно кинув Тарас. “Я хочу справжньої родини, дітей. Ти не можеш мені це дати. Подаю на розлучення! Ти маєш три дні, щоб зібратися. Коли виїдеш подзвони. Я житиму у мами, доки не підготую квартиру для дитини та її матері. Так, не дивуйся, моя нова дівчина чекає на дитину! Три дні, Олесю!”
Олеся мовчала, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг. Що вона могла відповісти? Пять років вони намагалися завести дитину, але три вагітності закінчилися трагедією. Лікарі запевняли, що вона здорова, але щось завжди йшло не так. Вона вела правильний спосіб життя, а під час вагітності оберегалася ще більше. Останнього разу їй стало підіротно на роботі, а швидка не встигла
Двері за Тарасом замкнулися, і Олеся, безсила, впала на диван. Сили збирати речі не було. Куди йти? Після весілля вона жила у тітки, але ту вже не було, а квартиру продав її син. Повернутися до села Вербове, у бабусину хату? Орендувати житло? А як із роботою? Питання крутилися в голові, але часу на роздуми не залишалося.
Ранком двері розчинилися, і в кімнату увійшла свекруха, Марія.
“Не спиш? І правильно,” сухо сказала вона. “Прийшла перевірити, щоб зайвого не забрала.”
“Не збираюся красти твоєму синові старі шкарпетки,” відповіла Олеся. “Будемо перераховувати мої речі?”
“Яка вперта! А колись була така лагідна, тиха. Я ще після першого разу казала Тарасові, що ти не здатна народжувати.”
“Ви заради цього прийшли? Тоді мовчіть і дивіться.”
“Куди посуд везеш?” затривожилася свекруха.
“Він мій, від тітки, память про неї.”
“Без нього тут буде пусто!”
“Це не моя турбота. Але у вас скоро буде онук.”
“Забирай лише своє!”
“Ноутбук мій, кавоварка та мікрохвильовка подарунок від колег. Авто куплене до весілля. Твій син має своє.”
“У тебе всього достатньо, а дітей не народжуєш!”
“Це не ваша справа. Мабуть, так Богу завгодно.”
“Не жалкуєш, чи що? Може, спеціально так робила?”
“Не лякайте мене дурницями. Мені боляче навіть думати.”
Олеся озирнулася по квартирі її речей уже не було. Щітка, косметика, капці Щось важливе вона забула. Свекруха заважала зосередитися. Згадала статуетка кошеняти, память про бабусю. Всередині була схована кулон і перстень не коштовні, але дорогі серцю. Тарас називав їх сміттям. Невже викинув? Вона відчинила балкон.
“Що там забула?” почувся голос свекрухи. “Збирайся і виходь!”
Котя знайшлося, все на місці. Тепер можна їхати.
“Ось ключі, прощаваймо. Сподіваюся, більше не побачимось.”
Олеся заїхала до офісу. Вона була на лікарняному, але попросила відпустку.
“Нам усім шкода твоєї долі,” сказав керівник. “Але без тебе важко. Трьох тижнів вистачить? Будь готова половина проектів без тебе зупиниться.”
“Добре, це відволіче мене. Дякую.”
“Потрібна допомога?”
“Ні.”
“Розберемося з відпускними та премією.”
“Дякую, до речі.”
Олеся не шукала квартиру поїхала до Вербового. Бабусин дім стояв пусткою з її смерті три роки тому. Матір Олеся не знала та померла під час пологів. А тепер і сама вона не змогла стати матірю
Година дороги і ось вона біля хати. Старий клен, зарослі ромашками. Востаннє вони з Тарасом були тут восени, готували шашлик. Олеся заїхала у двір, ключ від комори лежав під порогом. Відчинивши двері, вона завмерла.
Тиша. Вона стояла, розуміючи, що цей старий дім знову стане її притулком, а смуток колись перетвориться на щастя.
