Моя дитинка
Оксана дуже любила свого сина і пишалася ним. Іноді їй навіть дивно було, що цей гарний двадцятичотирирічний чоловік — її власна дитина. Як швидко промайнули роки! Здавалося, ще вчора він був маленьким, а вже дорослий, має дівчину, може, незабаром одружиться, заведе свою родину… Вона думала, що готова до цього, прийме будь-який його вибір, аби лише син був щасливим.
І як же він схожий на неї…
***
Вона вийшла заміж ще в університеті — за коханням. Мати відмовляла.
— Куди поспішаєш? На стипендію жити збираєшся? Невже рік не можеш почекати? Закінчила б навчання спочатку. А якщо діти? Оксанко, задумайся, кохання від тебе не втече. Та й твій Віталік — ще той скарб…
Оксана не слухала та дратувалася на маму. Як можна не розуміти, що без нього жити неможливо. Звичайно, вона наполігла на своєму, побралися. Колега з маминої роботи запропонувала молодим маленьку квартиру, яка залишилася після її покійної матері рік тому. Грошей не братиме — хай оплачують комуналку, і досить. Звідки в студентів гроші?
Квартира, звичайно, стара, без ремонту не один десяток років. Зате майже дарма. Оксана вважала це удачею. Вона вимила куточок, повісила чисті фіранки, які дала мама, накрила потертий диван своєю ковдрою. Жити можна.
Але розчарування в сімейному житті та в чоловікові прийшло занадто швидко. І як же важко було зізнатися, що мама, як завжди, мала рацію. Через три місяці Оксана дивувалася — як вона могла так помилитися у Віталіку? Невже була сліпою?
Гроші у нього не затримувалися. Тут же купував собі якусь річ чи нові кросівки. Тусувався з друзями до пізньої ночі, а зранку не міг прокинутися на пари. Його зовсім не хвилювало, що вони з дружиною їстимуть? На які гроші вона купить продукти?
Оксана терпіла, нічого не розповідала мамі. Але та й так усе відчувала. Підказувала, помагала грошима, приносила їжу.
Останнім часом Віталік частіше почав запрошувати до себе друзів. Ну бо ж у нього тепер своя квартира! Вечно голодні студенти спустошували холодильник, з’їдали все, що приносила мама.
Якось Віталік прокинувся, відкрив холодильник і здивувався.
— А де все?
— Твої друзі вчора з’їли, не пам’ятаєш? — з гіркотою сказала Оксана.
— І сирники теж? — уточнив він.
Навряд чи їх під горілку з’їли.
— І котлети, і сирники, і макарони, навіть кетчуп і лимон. Усе. — Оксана розвела руками.
Чоловік закрив холодильник. Поснідав чаєм із засохлим шматочком хліба, який випадково залишився у хлібниці.
Оксана не витримала і вилила йому всі свої думки. Якщо йому байдуже на неї, дружину, яка щоразу миє купи посуду та підлогу, то хай би поважав хоча б маму. Вона купує їм продукти, приносить готову їжу, а він годує нею своїх друзів. Хоч один із них дав грошей? Приніс хоч буханець хліба? Адже більшість із них отримують від батьків гроші, картоплю, соління…
Чоловік вибачався, обіцяв, що більше так не буде. Але минув тиждень, настала п’ятниця — і друзі знову з’явилися, як ненаситна сарана.
— Досить, не можу більше, — сказала Оксана, усвідомлюючи, що ставить хрест на своєму шлюбі.
Друзі більше не приходили. Зате тепер Віталік десь пропадав разом із ними. А потім і зовсім перестав ночувати вдома. Після чергової сварки, почувши, що вона «нудна і задовбала своїми чіпляннями», Оксана зібрала речі й пішла до матері.
— Як так? Куди поділося кохання? — ридала вона у мами на плечі.
— Просто ви поспішили. Твій Віталик ще не нагулявся, — казала мати, гладячи її по голові.
Повернувшись, Оксана дізналася, що вагітна. У сварках і стресі вона забувала пити таблетки, пропускала прийом. Мати переконувала зробити аборт, поки термін маленький. Казала, що самой виховувати дитину важко.
Але Оксана знову не послухала. Чоловікові не сказала. Розлучилися швидко. Вона народила Тарасика вже після університету. Піддавшись маминим умовлянням, зробила тест на батьківство, щоб Віталик не сперечався, і подала на аліменти. Він не відмовився, платив, хоча сина ніколи не бачив і не цікавився ним.
А Оксана обожнювала сина, віддавала йому всю свою нерозтрачену любов. Про чоловіків і слухати не хотіла. «ЯкІ коли вони знову зустріли того вдовця з внучкою на прогулянці, Оксана усміхнулась, зрозумівши, що життя дарує їй ще один шанс на щастя.
