Олег квапився додому, як ніколи раніше. І не дивно! Останні дні в їхній хаті відбувалося щось дивовижне. Минулого дня Ганна, його дружина, раптом… зварила борщ. Здавалося б, ну й що? Дружина приготувала вечерю — звичайна річ. Але тільки не для них.
Півтора роки Анна була тінню самої себе. Після трагедії, що забрала їхню єдину доньку, вона ніби померла вслід за нею. Софійка загинула на пішохідному переході — лише 17 років, тільки почала життя, вступила до університету, була розумницею та красунею… А потім — машина. І пустота. Більше дітей у них не було. Хотіли, лікувались, та марно. Змирились. Вирішили: є дочка — і слава Богу, будуть онуки…
Але смерть Софійки зламала Ганну. Вона перестала бачити світ: ні чоловіка, ні сонця, ні себе. Лежала годинами, не вставала. Не милась, не їла, не говорила. Пішла з роботи, бо посмішки колег завдавали болю. Чорна хустина міцно вплелася в її життя, а в хаті поселилася тиша — глуха, як печаль.
Олег намагався говорити, переконувати, умовляти, виводити її з цієї прірви. Потім втомився, перебрався на диван. Її мати, сива, виснажена безпорадністю, пробувала достукатися: «Ти молода, тобі 36, йому 40. У вас все життя попереду… А ти себе ховаєш».
Та все було даремно. Ганна ніби чекала чогось — чи когось.
А ось тепер… Вона мила вікно. Без сліз. У тій самій чорній хустині, але вже з вогником в очах. І навіть промовила:
— Я смажила картоплю з грибами. Іди мий руки, будемо вечеряти.
Олег застиг. Він не вірив своїм вухам. Щось змінювалося.
Спочатку обережно — Ганна почала виходити на вулицю, відвідувати рідних. Потім — посмішки, рідкісні, але живі. На весілля племінниці зняла траурний одяг, підстриглась, зробила макіяж. Купила сукню. Вони поїхали в санаторій на море. Сонце, шум прибою, теплі вечори — все це оживило їх. Там у них був другий медовий місяць. Смішно, ніяково, як у молодості. Вони сміялись, цілувались… І там же Ганна вперше побачила Софійку уві сні. Донечка була радісною, сяючою:
— Мамо, ми скоро знову будемо разом. Трохи потерпи…
Прокинувшись, Ганна знала: їй скоро йти. Це не лякало. Але чоловікові не сказала — навіщо його турбувати?
Після повернення її запросили назад на роботу — напарниця пішла на пенсію. Через пару місяців на підприємстві почався медогляд. Ганна відчувала слабкість, але мовчала.
На УЗД молодий лікар раптом усміхнувся:
— Вітаю. У вас буде дівчинка!
Ганна подумала, що перечула.
— Мое серце?
— Ваше теж. Але ви чуєте серце вашої донечки, — засміявся лікар і покликав Олега. — Тату, знайомся з донькою.
Вони обнялись і обидва заплакали.
Вагітність пройшла неймовірно легко. Ганна літала, мов на крилах. Вчасно народилась дівчинка. З першої секунди мати впізнала: вона — точна копія Софійки. Хотіла назвати так само, але родичі відговорили: «З ім’ям може і доля перейти…»
Назвали Соломією — «Богом дана».
Зараз Соломійці вже п’ять. Вона все більше нагадує Софійку — не лише обличчям, а й характером. Та сама посмішка, ті самі улюблені ляльки, пісні, танці. Та сама тиша і світло в очах.
А Ганна з Олегом ніби ожили. Живуть. Сміються. Дихають. Їхній дім знову повний щастя, і в ньому лунає дитячий сміх. А в серці — вдячність і любов.
Життя повернулось. І залишилось.
