Коли здала аналізи, Оксана відчула, як серце стиснулося від жалю. Усередині неї росли маленька людина — можливо, дівчинка, білявенька, з бешкетною усмішкою. Але страх і розпач заглушували ці думки. Вона сіла в переповнений маршрутківку, щоб їхати до консультації. На зупинці, виходячи, ледь не впала у натовпі. Раптом щось зісковзнуло з плеча. Вона ахнула: ремінець її сумки був перерізаний. Злодії вкрали все — гроші, документи, результати аналізів.
Сльози душили, але робити було нічого. Оксана повернулася додому. Частину аналізів довелося здавати наново, частину — відновлювати. Вдруге, виходячи з автобуса, вона спіткнулася і сильно вдарила ногу. Біль пронизав тіло, а в душі заворушився забобонний страх: «Якщо втретє піду — може, взагалі не дійду». І тоді вона вирішила: дитина буде. Страх відступив, і на сердці стало легше.
Вагітність пройшла спокійно. На УЗД підтвердили — дівчинка. Оксана вже уявляла, як буде її називати — Соломія. Але на другому УЗД лікарі приголомшили: у плоду запідозрили синдром Дауна.
— Треба зробити амніоцентез, аналіз навколоплідних вод, — сказала лікарка, виписуючи направлення. — Але попереджаю: процедура ризикована, може викликати викидень або інфекцію.
Оксана із важким серцем погодилася.
У день процедури вона з Тарасом приїхали до консультації. Він залишився у коридорі, нервово перебираючи ключі. Оксана з тремтливими ногами увійшла до кабінету. Лікарка підключила апарат, щоб послухати серцебиття плода. Воно билося так швидко, що здавалося, ось-ось розіб’ється.
— Зачекаємо, — вирішила лікарка. — Введемо магнезію, щоб заспокоїти.
Оксану відправили у коридор. Вона сиділа, стискаючи руки, поки Тарас намагався її підбадьорити. За півгодини її покликали знову. Серцебиття нормалізувалося, але тепер дитина повернулася спиною — у такому положенні аналіз не брали.
— Зачекаємо ще, — зітхнула лікарка. — Може, повернеться.
Утретє все було ідеально: плод повернувся, серце билося рівно. Оксані обробили живіт йодом. Спека була нестерпною, вікно кабінету розчинили, щоб трохи провітрити. Медсестра взяла лоток з інструментами, і в цю мить у кімнату влетів голуб. Птаха, скаженіючи від страху, металась по кабінету, билась об стіни, налітала на людей. Медсестра вереснула, лоток випав із її рук, інструменти з гуркотом розсипались по підлозі.
Оксану знову відправили у коридор. Тарас, почувши галас, схопився:
— Що там?
— Голуб влетів, усе перевернув, — відповіла вона, відчуваючи, як усередині в ній холоне.
— Соломіє, це знак, — тихо сказав він. — Ходімо додому.
Вони пішли, не озираючись.
У строк Оксана народила дівчинку. Її назвали Соломією — біленькою, бешкетною, з сяючими очима. Їй було десять років, коли Оксана, дивлячись на її усмішку, згадувала той день у консультації. Голуб, немов ангел, вдерся в їхнє життя, щоб зупинити помилку. Соломія була здоровою, і кожен її сміх нагадував Оксані: доля сама вибрала за них.
Але в серці все ще жила тінь страху. Що було б, якби вона тоді не послухала знаків? Якби голуб не влетів? Вона обіймала Соломію міцніше, відчуваючи, як любов до доньки заглушує всі сумніви. Життя не стало легшим, гроші все так же танули, але Соломія — їхнє маленьке диво — вартувала всіх випробувань.
