**Тепло чужої душі: історія в сільській хаті**
Микола поставив важкі відкри з водою на лаву у сінях у баби Палажки й уже збирався йти, але стара міцно вчепила його за рукав, мовчки показуючи в бік хати. Він слухняно зайшов слідом і сів на широку лаву біля дверей, чекаючи, що вона скаже.
Палажка, не промовивши й слова, дістала з печі чавун, кинула погляд на старі годинники на стіні, ніби натякаючи, що пора обідати, і налила у глибоку миску наваристих борщів із квашеної капусти. Додала шматок сала, цибулину й шляхетний шматок житнього хліба з хрусткою скоринкою. Подумавши, поставила на стіл пляшку горілки. Її сутула спина, обмотана вовняною хусткою, здавалася крихкою, але у валянках вона рухалася впевнено, незважаючи на спеку в хаті.
Микола, знизивши голос, почав:
— Борщ я, звісно, з’їм із задоволенням, а от пити — дякуй не треба. Зобов’язався я, бабо Палажко, більше ні краплі в рот не брати. Ікону цілував, батюшці пообіцяв. Після того разу, як напився та Ганну ревнував, у клубі такий гармидер влаштував — сам не тямлю, як не залетів за ґрати. За зламані стільці довелося викласти чималу суму. Мати каже, у тебе спину болить, от я й прийшов води принести. Зараз поїм, дров натягаю, а там, може, ще якусь роботу знайдеш. Мама, як побачить, що я до телевізора присідаю, тут же мені справу видумує, немов із пальця висисає.
Микола реготав над своєю жартівкою, але тут же поперхнувся борщем. Палажка, не збентежившись, почала бити його по спині своїми маленькими кулачками, наче цвяхи в дошку забиваючи. Хлопець, відкашлявшись, продовжив уплітати борщ із салом та цибулею, а потім, хитренько примружившись, спитав:
— Бабусю, а як ти спиш-то? Спина випрямляється чи дугою лежиш?
Палажка подивилася на нього своїми ясними, блакитними очима, в яких мигнула усмішка, й махнула рукою, ніби одмахуючись від питання.
— А я ось дивлюся, ти в молодості красунею була! — продовжував Микола, киваючи на стару фотографію на стіні. — Коси густі, брови — як дві веселки на чолі, а очі — немов зорі вночі. Моя Ганна теж краля недолічна! Давай я тобі її якості перелічу, а ти пальці загинай. Тільки, боюся, пальців не вистачить: гарна, статна, скромна, добра, працьовита, охайна, економна, співає, як соловейко, танцює — залюбки, не жаді, заміж не була, не п’є, не палить, по чужих дворах не блукає. Ну що, бабусю, пальці скінчились?
Микола помітив, як очі Палажки засяяли сміхом. Її грудь затремтіла, але голосу не було — лише тепло в очах.
— Які ж у тебе очі, бабусю, ясні, живі, не по рокам! — здивувався він. — Ганну-то знаєш?
Палажка розвела руками й знизала плечима, ніби кажучи: «Хто вас розбере, добрі ви чи ні».
— Звісно, ми не такі, як ви були, — продовжував Микола. — Ви батьків слухали, боялися ослухатися. А ми? Ледь що не по-нашому — рот до вух і вперед, у саме пекло. У нас на все своя думка. Тато мій, перш ніж щось зробити, завжди зі мною радиться. А мама взагалі мене за головного вважає. Брати по містах роз’їхалися, я молодший, поки не одружився, з батьками живу. Та хочу весілля справити, дітей купу народити. Ганна в мене — ого, яка! Я ж ветеринар, науково кажу: вона здорова, народить скільки захоче. Ну що, пальців справді не вистачило?
Микола добре поїв, від печного жару його розслабило. Попри біль у спині, у Палажки в хаті було чисто, як у музеї. Особливо вражала величезна ліжко з пуховою периною, горами подуМикола подивився на бабу Палажку, відчуваючи, як у його серці розливається щирість, і зрозумів, що справжнє багатство — не в грошах, а в таких моментах, коли чужа хата стає рідною.
