**Щоденниковий запис**
Закрила файл і відправила собі на робочу пошту. У понеділок у офісі відкрию, роздрукую, поставлю печатку — і здам звіт. Усе! Вільна!
Працюю бухгалтеркою у невеликій київській компанії. Навантаження велике, але зарплата непогана, та й офіс поруч із домом — не треба витрачати час на дорогу, тіснячись у громадському транспорті в години пік. Пройдуся пішки, повдихаю свіжого повітря.
У бухгалтерії — самий жіночий колектив. З ніким особливо не дружна. У більшості сім’ї, діти, а я сама. Коли просять допомогти, взяти чиюсь роботу — не відмовляю, трудилася вдома по вечорах та вихідних, як і зараз.
У суботу схопилася рано, ще раз перевірила все й надіслала файл. Тепер можна привести себе до ладу, поснідати, а потім… Але далі думати не дали — задзвонив телефон.
— Настю, привіт! — почувся радісний жіночий голос.
— Привіт… — обережно відповіла я. — Хто це?
— Ой, ну ти ж даєш! Це ж я, Мар’янка!
— Мар’янка? — не вірила своїм вухам. — Ти в Києві?
— Ще ні, але вже підʼїжджаю! — засміялася вона.
Я оніміла. Менш за все я очікувала почути саме її — ту, хто зрадила мені п’ятнадцять років тому. Після того ми не спілкувалися. Шкодую, що не змінила номер.
— Настю, у мене в Києві, окрім тебе, нікого немає, — перервала мовчанку вона. — Ти зустрінеш мене? Будь ласка… Я давно розвелася з Олегом. Вирішила почати все з нуля. — У голосі почулися провина й розпач.
Я не хотіла бачити колишню подругу. Але стільки років минуло… Все пережите, все відпущене. Та й новини з рідного міста цікаві. Гаразд. Зустріну, проводжу — і все.
— О котрій поїзд? — без ентузіазму запитала я.
— Через двадцять хвилин. Ти приїдеш? — голос зазвучав яскравіше.
— Мені хвилин сорок — на маршрутці, потім на метро. Мінімум через годину. Чекатимеш? Тоді сиди в центральному залі, нікуди не йди. — Сама не вірила, що збираюся їхати.
— Чекатиму! — пообіцяла вона.
Зі зЯ зітхнула, взяла ключі й вийшла з квартири, знаючи, що ця зустріч, як і колись, ні до чого доброго не приведе, але змирившись – адже минуле, як би ми не намагались, рано чи пізно наздоганяє.
