**СЕРЦЕ ЗНОВУ Б’ЄТЬСЯ**
Я народила свою Вікторію від невідомого. Так би мовити, «посковзнулася» до шлюбу.
Так, за мною палко залицявся один хлопець. До шлюбу, правда, не запрошував. Зате був осліплюючим гарним і ввічливим. Я брала його під руку і з гордо піднятою головою вела повз бабусь-«соняшників», що сиділи біля під’їзду. Вони завжди, немов соняшники за сонцем, повертали голови вслід усім, хто проходив.
Той хлопець ніде не працював. Полюбляв порхати життям, як метелик. Я його годувала, годувала, спати поряд клала. Готова була стелитися барвистим килимом на його шляху.
Та одного дня залицяльник заявив, що йому нудно зі мною, що я недооцінюю його, як жінка. І взагалі, могла б свозити його на море хоч раз, якщо люблю…
Я проплакала тиждень. Потім порвала фото «недолюбленого» й спалила. Місяць страждала на самоті. А потім зустріла Віталія.
…Якось ранком я спізнювалася на роботу. Нервувала на зупинці. І раптом біля мене зупинилося таксі. Водій розчинив двері й запропонував підвезти. Я, не роздумуючи, сіла в машину.
По дорозі водій заговорив. Я миттєво його оцінила. Він був середніх років, охайний, виголений, вистрижений, випрасуваний. А ще мене підкупила його галантність. Увесь його вигляд видавав турботливу жіночу руку. Я подумала — мамина.
Віталій (так він представився) був суворою протилежністю першого. Я, не думаючи, залишила йому свій номер. Це був єдиний раз, коли я проїхалася в таксі безкоштовно.
…Ми почали зустрічатися. Віталій сипав на мене квітами, дарував подарунки, ніжно кохав.
Якось навесні ми гуляли лісом. На душі було легко. Я почала збирати проліски. Віталій, бачачи мій запал, теж приєднався. «Урожай» зібрали. Я зі своїм букетиком сіла в авто.
Віталій сів за кермо, а свій великий пук квітів акуратно поклав на заднє сидіння. Мені миттєво спало на думку: «Дружині». Перепитати не наважилася. А раптом він одружений? А я за півроку вже звикла до мого чемного Віталія. І вирішила краще обманути себе. Промовчала…
Але незабаром до мене прийшла дружина Віталія. Вона привела двох малих дітей і сказала:
— Ось, голубко, виховуйте їх! Вони дуже люблять тата!
Я, остовпіла, ледь промовила:
— Вибачте, я не знала. Вашої родини руйнувати не хочу.
Того ж вечора я розійшлася з «одруженим».
…Наступним коханим став Зураб.
Він був грузином. Наш роман був яскравим, але коротким. Цей чоловік ураганом увірвався в моє життя й вихром зник.
Ми познайомилися на дні народження подруги. Зураб одразу взяв до лагідну дівчину в оборону. Я не чинила опору.
Він підкорив мене широтою душі, щирістю, безмежним оптимізмом. З ним я забула про нудьгу й смуток. У Зураба завжди були плани на кожен день. Здавалося, у нього ніколи не було проблем. Я готова була бігти за ним на край світу. Але, на жаль…
Рік він носив мене на руках. А потім поїхав до Грузії. Не прижився в Україні. То клімат не підійшов, то хвора мати покликала…
Я почувалася покинутою. Вирішила — досить страждань. «Житиму сама. Зате без сліз».
А коли я змирилася з своєю долею, з’ясувалося, що під моїм серцем — нове життя. Я остовпіла! Хто батько? Як жити далі? Як не зійти з розуму?
…Народилася дівчинка. Я назвала її Соломією. Вона стала сенсом мого життя. Дочка була схожа на Зураба. Такі ж кучері, чорні очі й чарівна усмішка. І це мене чомусь тішило. Можливо, тому що я кохала його, як нікого. Дивлячись на Соню, я згадувала безтурботні дні з Зурабом.
Звісно, іноді хотілося вити від безвиході. Але виховання Соломії забирало весь час. На сльози просто не залишалося години.
…Першого вересня Соломія пішла до школи.
За парту її посадили з хлопчиком Іваном. Соня йому одразу не сподобалася. А Іван назвав її «кучерявою дурнею».
Діти почали ненавидіти одне одного. Вчительці довелося їх розсадити. Але на перервах вони все одно сварилися.
Я прийшла до школи дізнатися, чому моя донька повертається додому подряпаною.
Вчителька, почуваючи себе винуватою, одразу дала адресу Івана.
Я, не думаючи, пішла захистити Соломію.
…Двері відчинив чоловік. Він хазяйновито витирав руки об рушник на шиї.
— До мене? Заходьте. Зараз пригощу вас кавою. Тільки мого бешкетника нагодую.
Я роззулася й увійшла в кімнату. Зрозуміло, що жіноча рука тут давно не прибирала. Пилюка, розкидані речі, запах тютюну.
«Оце так…»
Господар повернувся з підносом. Дві чашки з кавою, запашною на всю кімнату.
(Цей аромат я запам’ятаю назавжди.)
— Чим зобов’язаний візиту такої прекрасної пані?
— Я мама Соломії.
— А-а-а… Зрозуміло.І от тоді почалася наша спільна дорога з Іваном, наповнена кавою, дитячим сміхом і тихою радістю, що з часом переросла в щось більше, ніж просто дружба.
