9 червня 2024 р.
Сьогодні ввечері сиділа й згадувала, як Сергій привіз мене, вже тоді свою наречену, до села Тростянці, у ту саму бабусину хату, яку він отримав у спадок. Памятаю, як Сергій обійняв мене і, сміючись, запропонував обирати: залишаємося у селі, будуємо своє гніздечко, чи все ж шукаємо в Черкасах квартиру, попри всі складнощі великого міста. Вибір, відверто кажучи, був невеликий у міському гуртожитку я жила у маленькій кімнатці, а сам Сергій ще до нещодавнього часу тулився в сестри Олени, у крихітній кімнаті разом із її старшим сином.
Олена, його сестра, завжди косо поглядала на Сергія, наче він тягар у її домі. Тільки щомісяця, коли він віддавав їй частину зарплати за проживання, її настрій ставав трохи кращим. Уже після того знову починалися претензії то килим невчасно витрусив, то не з усіма її дітьми нагулявся. Дітей у неї троє Марко, Соломія і маленька Даринка. Її чоловік постійно був то у відрядженні, то у батьків у Смілі. Всі домашні справи та виховання дітей лягали на плечі Сергія.
І я все це бачила. Сергій працював на потужному підприємстві, приносив додому стабільну, хоч і не захмарну зарплату в гривнях, але сам ледве мав на щось свої кошти усе йшло Олені. З часом це всіх нас втомило. Як тільки Сергій став залишати собі «на життя», сестра мало не виставила його геть. Тоді він і вирішив все: два тижні відпрацював, щоби не кидати колег, і з речами прийшов до мене у гуртожиток.
Тут, у нашому Тростянці, ми з Сергієм обжилися швидко. Дуже багато знайомих, і дитинство його тут минуло бабуся у всьому селі знана була. Мої батьки та його мама жили досить далеко, тож були ми самими на себе.
Ми розписалися без галасу, почали господарювати. Я влаштувалася вихователькою в дитсадок якраз неподалік, Сергій пішов працювати у лісгосп на лісопилку. І, як то буває, господарство швидко поповнювалось: сусідка баба Марія подарувала нам козу, про яку вже не могла дбати. Пів літра молока залишати бабусі і справа з кінцем. Потім зявились кури та кілька овечок. Гроші, може, й не водилися як вода, але своє господарство допомагало, я ще й шила односельцям то платтячко, то фартушок.
Миколка наш підріс, вже на цілих три рочки. Найважче ми вже пережили й звикли до сільського життя. Аж тут, зненацька, нагрянула Олена зі своїми дітьми «в гості».
Я навіть здивувалася відколи Сергій переїхав, вона жодного разу не приїжджала. Чоловіка з собою не взяла, як завжди залишила його перепочити від родини у його батьків. Життя в неї якесь дивне кожен сам по собі.
Та я ж тут у дитинстві бувала, сказала Олена з порога. До бабусі їздила. А зараз подумала, чого б не махнути на море! Вам діток залишу, а сама відпочину.
Сергій так здивувався, аж забув, як відповідати:
А хто буде за ними стежити, Олено?! Ми ж на роботі майже щодня, інколи мене й кілька днів немає!
Та що з ними може трапитись у селі? Самі за собою наглянуть!
Я тоді навіть не знала, що казати. Але Сергій рішуче заявив, що доглядати за ними не будемо: хай залишається і сама стежить, я точно не погоджусь.
Поки ми сперечалися, діти кудись поділись. Раптом на дворі піднявся гвалт я кинулася до вікна й побачила, як порося мчить по грядках, а за ним вся трійця Олениних діточок. Ледве впіймали тварину й повернули до свинарника, але капуста була вся потоптана, козочка з козенятами теж у шоку. І знову ті малюки десь пропали. Вже курей намагались ловити! Наш півень одразу кинувся захищати своє господарство.
У вас тут усе не так! обурено вигукнула Олена. Усе господарство не відслідковуєте!
То не ми винні, а твої діти, спокійніше відповів Сергій. Скажи їм, хай не лізуть, куди не просять.
Тут сусід дядько Гриць привів Олениного старшого сина, який напакостив із сірниками біля гаража.
Якби щось сталося! Тут же все сухе місяць дощу не було, бурчав Гриць. Ви хто взагалі такі?
Я вже зрозуміла все остаточно: навіть у рідній хаті не можна розслабитись і спокійно жити.
Ні, Олено, таких проблем мені не треба, сказав Сергій сестрі. Бери своїх «морських» діток і давай їдьте разом, не лякай тут ні бабу, ні акул.
Олена ще довго обурювалася, згадала, як рік годувала Сергія в себе в місті, як він їй платив, а тепер, мовляв, «не вдячний». Але врешті вона вдалася.
Збирайтесь, їдемо до бабусі й дідуся! гримнула на дітей.
Ми не хочемо! Ми тут залишимось! гукали діти.
Їдете! і все тут.
З ранку Олена з дітьми вже сиділа у маршрутці до міста.
А ми з Сергієм увечері сиділи на ганку, пили чай з липою і з полегшенням сміялись, згадуючи цю чудернацьку навалу. Добре, що своя хата своя фортеця, а найближчі поруч.
