Свого часу, у липні, я з дітьми поїхала на дачу до батьків. Чоловікові з відпусткою не пощастило — лишився вдома, як то кажуть, «по господарству». Усе було звично й спокійно, доки я не повернулася… і не побачила в себе вдома несподівану «гостю». Замість тиші — дівочий сміх, замість затишку — розвішані сушити речі, косметика, чужі капці в коридорі. На кухні сиділа племінниця мого чоловіка, шістнадцятирічна Софійка. Як у себе. Чоловік, явно спійманий на гарячому, одразу підняв руки:
— Пробач, кохана… Не хотів тебе турбувати. Зараз усе поясню.
Я вже тоді здогадувалася, звідки вітер віє. Софійка, донька його сестри Оленки, у нас уже гостювала. Зазвичай, коли в Оленки починався новий «роман» або «термінова робота», донька опинялася у нас. Ми не заперечували — жінка ж молода, сама виховує, має право на особисте життя. Але то були одна-дві ночі. А тепер… Софійка заїхала, щойно ми з дітьми вирушили на дачу, і досі навіть не збирається повертатися до матері.
Уявите: двокімнатна квартира в спальному районі Львова, п’ятеро людей — ми з чоловіком, два невгамовні сини й шістнадцятирічна дівчина, яка вже не дитина, але й не доросла. Дитяча — 12 квадратів, наша спальня — трохи більше. Перебитися денёчок можна, але жити так — тортури для всіх.
У ванній — білизна Софійки, що сохне: мережива, тоненькі бретельки, усе на виду. У мене хлопці вже юнаки, помічають жіночу красу, і я точно не хочу, щоб їхнє перше захоплення пов’язалося з білизною племінниці. Дівчина вибачилася й прибрала все без зайвих слів. Взагалі, вона гарна дитина — чемна, допомагає, не грубить. Але це поки ти розумієш, що вона — тимчасово. А тепер… строк невідомий.
Я підійшла до чоловіка:
— Валеру, вона ж до початку навчання поїде? Чи ми новий шкільний рік теж з «квартиранткою» розпочинатимемо?
Чоловік лише знизав плечима:
— Не знаю… Оленка мовчить.
Ось тобі й відповідь. Мати, виходить, зовсім віддала доньку на нас, щоб будувати кохання. На що живе Софійка, що їсть, як проводить вечори — її не хвилює. А ми? А ми мусимо викручуватися, щоб не образити, не прогнати, не показати дівчині, що вона тут — зайва.
Вирішила не спалахувати. Подзвоню вранці Оленці, поговоримо спокійно. Але ледве вона почула тему — розмова перервалася, і більше вона не бере слухати. Номер, мабуть, уже в чорному списку. Приїхати? Вона живе в іншому кінці міста, і я певна — двері не відчинить. Все було дуже ясно.
Тоді я зітхнула й сказала чоловікові:
— Любий, вирішуй питання зі своєю сестрою. Вона мене не хоче чути.
Він лише похилив голову:
— Схоже, і мене теж… Але куди ж Софійку? Ми ж не виженемо дитину?
Ні, звісно. Софійка росла без батька, матір теж не особливо піклувалася. Ми їй завжди допомагали: подарунки на свята, одяг, телефони. Були поруч. Але ми не її батьки. Ми — родичі. І якщо притулити на кілька днів — це одне, а ось жити разом місяцями… Ні. Це вже зовсім інша історія.
А Оленка? Вона насолоджується новим романом. У ресторанах, у кіно, можливо, на вихідних у чоловіка. Їй добре. Софійка — з нами, отже, проблема вирішена.
І що тепер? Взяти дівчину за руку, відвезти назад і залишити під дверима? Жорстоко. Але й так жити — неможливо. Ми з чоловіком не підлітки, щоб спати втроє. Діти вже нервують — режим порушено. А у Софійки свій вік, свої справи: музика, дзвінки, душ по тричі на день, нескінченні сторіс…
Я не знаю, що робити. Софійка не винна. Але й бути другою матір’ю я не погоджувалася. Поки що просто чекаю, коли в Оленки прокинеться совість. Сподіваюсь, не надто пізно.
