Ми з чоловіком після одруження жили окремо і все у нас було чудово. Вже за кілька років у нас було двійко діточок та власний автомобіль.
Жили ми у маленькій однокімнатній квартирі, однак були безмежно щасливими. Та й зараз ми живемо в мирі та дружбі, однак є одне “але”.
Півроку тому помер батько чоловіка, а свекруха сприйняла це дуже близько до серця і захворіла. Не хотіла ні їсти, ні пити, зовсім анічогісько не хотіла.
Тоді ми з чоловіком вирішили, що переїдемо жити до свекрухи. Під наших наглядом вона і їсти почне, та й наші діти стануть для неї розрадою, і ми завжди будемо на підмозі.
До того ж у свекрухи величезне подвір’я, де наші дітки зможуть бігати, адже ціле літо попереду.
Все б було добре, якби сестра чоловіка не привезла своїх дітей до свекрухи, мотивуючи це тим, що вони з чоловіком цілими днями на роботі, а за дітьми дивитися потрібно.
Тільки от за її дітьми дивимося ми з чоловіком, а не свекруха. Мама Сергія лише цілими днями дивиться у вікно і плаче. Ще б пак, вони з свекром жили душа в душу.
А крім того ми ще й годуємо дітей сестри Сергія за власні гроші. Беремо своїх до цирку, чи в парк розваг, то і Світланиних мусимо брати.
А вона лише приїздить раз в місяць і не поцікавиться навіть чи потрібно купити продуктів, або дати нам грошей.
От я не розумію, невже вона зовсім не має ні стиду, ні сорому. Жодного дзвінка, не цікавиться ні дітьми своїми, ні станом здоровя власної матері. Скинула дітей на нас і добре їй є.
А я так просто не можу. Швидше б уже почався шкільний сезон.
