Ось історія, адаптована для української культури.
Коли ми з Дмитром одружилися, одразу почали мічтати про власне житло. Жили в невеликому містечку під Харковом і розраховували лише на себе. Мої батьки не могли нам допомогти, а Дмитро виріс із бабусею, Марією Іванівною, і не хотів повертатися в її дім. З матір’ю він майже не спілкувався — вона з’являлася лише інколи, навідувала бабусю. Для неї Дмитро давно став чужим: у неї новий чоловік і маленька донька.
Ми оформили іпотеку і працювали, як божевільні. Хотіли швидше виплатити частину кредиту, щоб спокійно планувати дітей. Дмитро позичив трохи грошей у матері, але ми швидко повернули борг. П’ять років ми затягували паски, і до того часу іпотека була майже закрита. Ми з полегшенням видихнули — навіть якщо я піду у декрет, з виплатами впораємось. І ось одного разу ми дізналися, що станемо батьками. У той самий день, коли збиралися святкувати, у двері постукала свекруха, Наталя. Її візит був як грім серед ясного неба.
— Ну що, який привід? — кинула вона з усмішкою, оглядаючи нас.
Ми поділилися радістю, але вона навіть не зморщилася. Замість привітань вона випалила:
— Не заради цього я прийшла. Дмитре, твоя сестра, Соломія, виходить заміж. Їй ніде жити. Бабуся переїде до вас, тому готуйте їй місце.
— Чому до нас? — здивувався Дмитро.
— Вона тебе виростила, тож будь вдячний і допоможи, — відрізала Наталя.
— Мам, у неї ж своя квартира! Чому Соломія має там жити?
Розмова закінчилася тисячею звинувачень. Свекруха грюкнула дверима і пішла. А наступного дня приїхала бабуся. Вона стояла на порозі, стискаючи хусточку, і плакала. «Я лише заважаю, нікому не потрібна», — шепотіла вона, а в мені все переверталося. Дмитро обійняв її: «Не плач, бабусю, усі буде добре». Але я вже відчувала, що наше життя ось-ось перетвориться на пекло.
З переїздом Марії Іванівни почався кошмар. Свекруха стала приходити до нас будь-коли, без попередження. Казала, що має право відвідувати матір. Після її візитів почали зникати речі. Дрібниці, але все одно неприємно: то ваза, яку вона хвалила, то статуетка з полиці. Я мовчала, але всередині кипіло. А потім Соломія забрала в бабусі телевізор — той самий, що ми з Дмитром купили, щоб Марія Іванівна могла дивитися свої серіали. Бабуся розповіла, що онучка просто запакувала його і пішла, навіть не пояснивши. Гірше того, Соломія забирала в неї всю пенсію, залишаючи бабусю ні з чим.
Одного разу Марія Іванівна не витримала і сказала доньці:
— Якщо ти так часто приходиш і сумуєш, можу повернутися додому. У Соломії немає дітей, а Дмитро скоро стане батьком.
Після цього Наталя стала рідше з’являтися. Мабуть, злякалася, що бабуся справді забере квартиру. Через рік після народження сина я вийшла на роботу — бабуся із радістю погодилася доглядати за правнуком. Ми знову почали мріяти про більшу квартиру: у двушці стало тісно. Марія Іванівна, сяючи, одного разу сказала:
— Соломія вагітна і просить допомогти з дитиною. Але я вже тут оселилася, нікуди не хочу. Купіть трикімнатну і будемо чекати нашу принцесу!
Я вірю, що так і буде. Але кожного разу, коли згадую сльози бабусі і нахабство свекрухи, відчуваю, як у мені все кипить. Наша сім’я заслужила спокій, і я зроблю все, щоб захистити її від тих, хто бачить у нас лише вигоду.







