Як же давно це було… Згадую, як маленька Олеся виривала ляльку з рук сестри:
Не чіпай мою ляльку! скрикнула вона, відбираючи в старшої сестри порцелянову красуню з золотистими кучерями. Мамо! Ганна знову бере мої іграшки!
Та годі тобі, жадібко! гаркнула восьмирічна Ганна, та все ж відпустила ляльку. От знайшлася якась принцеса!
Доньки, що це за галас зранку! Галина Петровна вийшла з кухні, витираючи руки хусткою. Ганнусю, лишіть сестру в спокої. У вас повно своїх іграшок.
У мене всі старі, а в неї нові! обурилася Ганна. Це не по-правді!
Тому що я молодша, промовила Олеся вдоволено, пригортаючи ляльку. Мама сама казала.
Ганна стиснула зуби й замовкла. Так, мама справді так говорила. І бабуся теж. І тітка Леся. Усі навколо лише й твердили: «Олесенька маленька, їй поступитися треба», «Олесенька хирлява, її берегти треба», «Олесенька така гарна дитина».
А Ганна що? Ганна велика, Ганна сильна, Ганна повинна розуміти. Завжди повинна розуміти й поступатися.
Ідіть снідати, втомлено сказала мати. І сестру кликніть.
У школі Ганна намагалася забути про домашні негаразди, та й там її переслідувала тінь молодшої сестри. Вчителька Марія Іванівна часто питала, як Олесенька, чи не хворіє, чи скоро вступатиме до першого класу.
А ти, Ганнусю, допомагаєш сестричці до школи готуватися? запитала вона колись після уроку.
Допомагаю, збрехала Ганна.
Насправді вона не могла терпіти ті заняття. Олеся капризничала, не хотіла вчити буде, скаржилася, що втомилася. А мама щоразу говорила: «Та що ти до неї чіпляєшся? Бачиш, дитина стомлена».
Олесько, буква «А» пишеться не так! сердилася Ганна, стираючи криво намальовані закарлючки. Дивись, як треба!
Не хочу! нила сестра. У мене ручка болить!
Нічого в тебе не болить! Ти просто ледачиця!
Мамо! Ганна мене ображає! тут же верещала Олеся.
І мама, звичайно, лаяла Ганну. Завжди лаяла Ганну.
Коли Олеся пішла до школи, Ганна сподівалася, що ось тепер сестра зрозуміє, що таке вчитися, старатися, отримувати двійки чи трійки. Та не тут-то було. Олеся вчилася легко, отримувала одні дванадцятки, а вчителі просто боготворили її.
Яка ж твоя сестра здібна! захоплювалася класна керівниця Ганни. Прямо світильник у хаті. А тобі б поучитися в неї, як треба займатися.
Ганна мовчала, стискаючи кулаки. Що тут сказати? Що Олеся не здібна, а просто талановита? Що їй усе легко дається просто так, без зусиль? А Ганні доводиться зубрити до пізньої ночі, щоб отримати хоча б девятку.
Вдома теж не було спокою. Олеся росла справжньою красунею світловолосою, блакитноокою, з ніжною шкірою. Усі сусідки ахали, побачивши її: «Ой, яка ж ти лялечка! Прямо янголятко!»
А Ганна? Ганна була звичайною. Не красуня, не страхуда звичайна дівчинка з каштановими косами та сі
І тепер, коли тамта вже давно минула, вони сиділи разом на кухні за першою спільною кавою, спогадуючи маму й усміхаючись дитячий радісті нарешті знайденої племінниці, яка весело голосила у кімнаті разом з подружками, святкуючи своє свято разом.
