Нас обох ростила мама, так сталося, що вона зарання стала вдовою. Заміж так і не вийшла, все своє життя присвятила нам. Я як старша у всьому намагалася їй допомагати, адже на той час мені виповнилося дванадцять, а сестрі Каті лише вісім.
У нас було все, мама працювала і на роботі й на городі. Ми після закінчення школи, поїхали до міста на навчання. Я знайшла роботу й залишилася в місті. А от Катя повернулася до мами в село. Хоча не до мами, а до свого коханого. Я і мама її переконували залишитися в місті, та вона нас не послухала.
Згодом ми обидві вийшли заміж. Я з чоловіком жила в місті, а Катя зі своїм Костиком біля мами. Коли мамі виповнилося сімдесят два у неї почалися проблеми з ногами. Вона майже не ходила, тож все лягло на плечі сестри. Я не могла їздити часто, бо у мене робота. Катя сердилася, я допомагала грішми, на ліки потрібно, на їжу, на догляд. Але Каті догодити було важко.
Те що вона витворила за місяць до маминого дня народження мені в голові не вкладається, хоч і вже минуло пів року від тоді. Я завжди телефонувала мамі по вечорах, після роботи. У вечері ми з мамою могли довгенько поговорити. Коли я набрала мамин номер, то він був відсутній. Я набирала кілька разів. А тоді зателефонувала до Каті. Сестра сказала, що мама заснула пів години тому, вона її будити не буде.
На наступний день я зателефонувала в ранці, зв’язку не було. Набрала сестру, вона сказала, що у мами телефон зламався, у них все гаразд. Я обіцяла, що ввечері наберу трішки раніше. У вечері ситуація повторилася. На наступний день Катя сказала, що вона не вдома, привіт мамі перекаже. У неї все гаразд. Та коли я не змогла вийти на зв’язок уже через тиждень то зрозуміла, що щось трапилося. І хоч я мала приїхати до мами на день народження, я написала заяву своїм коштом і помчалася в село.
У селі мене зустрів пустий будинок. Ні мами, ні сестри. Побігла до сусідки, а та з осудом мене зустріла.
– Як це де мама, ти ж сама Катерині гроші вислала, щоб за будинок пристарілих заплатити. Вона ж вас на ноги ставила, своє життя вам посвятила, а ви так віддячили. Не дай Боже комусь до того дожити.
Що вона там ще говорила, я не чула, бігла до автобуса. Переступивши подвір’я закладу побачила свою маму, вона сиділа ще з якоюсь жіночкою на лавочці. Я так плакала, мабуть, ще в дитинстві. Того ж дня забрала її до себе в місто. Як вияснилося, мама сказала сестрі, що якщо не глядітимуть будинок, то подарує його мені. І вона образилася, сказала, що везе маму в лікарню, а завезла в пансіонат.
Уже минуло пів року, як мама живе в мене. Катя на зв’язок не виходить. Як буде далі не знаю. Але маму я ні на кого вже не залишу.
