**Щоденник Галини**
Прокинулась зі сходом сонця, приготувала сніданок, зібрала чоловікові їжу з собою і лише тоді пішла будити його.
— Галю, навіщо так багато? Завтра ж повернуся, — промовив чоловік, побачивши велику сумку.
— Два дні треба щось їсти. Не буде тобі часу готувати там, розігрієш і поїси. Не вигадуй. Окрім їжі, там ще теплий одяг. Ночі вже холодні. Пий чай, поки не охолов, — відмахнулася Галина.
Чоловік щільно поснідав, одягнувся, взяв сумку.
— Я поїхав, а ти лягай, досипай, — сказав він, виходячи з квартири.
Галина зачинила за ним двері, повернулась на кухню і глянула у вікно. Вона знала, що на середині двору Сашко обернеться і помахає їй. Чоловік справді зупинився і, озирнувшись на будинок, підняв руку. Вона помахала у відповідь. Галина усміхнулася про себе: «Ніби молодята». На душі стало тепло і добре.
Останнім часом, як вийшла на пенсію, вона завжди так провожала чоловіка на роботу чи на дачу. Вони прожили разом двадцять шість років. Не так багато для їхнього віку. У кожного з них за плечима був досвід минулих стосунків.
Галина не любила залишатися сама. Поїхала б із чоловіком на дачу, але обіцяла доньці посидіти із внуком сьогодні. Зітхнула. Спати не хотілося. Але що робити? Занадто рано для прибирання. Не ввімкнеш же пилосос о шостій ранку. У панельних будинках чутність гарна. Люди у вихідні люблять поспати.
З нудьги Галина прилягла на ліжко прямо в халаті. Лежала й думала про все підряд, незабаром непомітно заснула.
І навіть сон привидівся. Була в бабусі в селі собака Альма, велика й кудлата. Уві сні вона підбігла до Галини, радісно виляючи хвостом. «Альмо, привіт! Звідки ти?» — спитала Галина і простягнула руку, щоб погладити пса. Але Альма раптом оскалилася на неї. Галина одсмикнула руку, не розуміючи, чому Альма не дала себе погладити…
Галина сіпнулася й розплющила очі. У кімнаті порожньо, ніякої Альми нема й бути не могло. Пес помер від старості, коли Галині було чотирнадцять. Глянула на годинник — спала всього хвилин десять. Знову заплющила очі. «Померлі сняться до непогоди, а собаки — до родичів», — встигла подумати вона, як дзвінок у двері порушив тишу. Хто це так рано?
Галина сіла, спустила ноги з ліжка, наділа капці й пішла до передпокою. Дзвінок луВона відчинила двері й побачила перед собою виснажене обличчя сестри, яка, ледве тримаючись на ногах, прошепотіла: “Допоможи мені, Галю, більше нікому…”
