На початку травня, коли трава вже набрала соковиту зеленість, а по ранках на шибках веранди ще виступала роса, Марічка з Тарасом вперше серйозно задумалися: чи не спробувати здати садибу самостійно, без посередників? Рішення дозрівало не один тиждень друзі розповідали про комісії, на форумах траплялися скарги на ріелторів. Але головним було інше: їм хотілося самій вирішувати, кому довірити дім, де минули останні пятнадцять літ кожного літа.
Таки садиба це не просто квадратні метри, Тарас акуратно підрізав сухі гілки у малини, кидаючи погляд на дружину. Хочеться, щоб люди ставилися з повагою, а не як до готелю.
Марічка витирала руки об рушник, стоячи біля ґанку, і кивнула. Цього року вони вирішили залишитися у місті довше у доньки починався важливий етап у навчанні, і Марічці доведеться допомагати. Дім стояв би пусткою майже все літо, а витрати на утримання нікуди не ділися. Вихід здався очевидним.
Увечері, після вечері, вони разом обійшли будинок звичний маршрут, але тепер з новим поглядом: що треба прибрати, що сховати, аби не спокушати чужих людей зайвими речами. Книги та родинні фото склали у коробки й віднесли на антресолі, постільну білизну залишили свіжу, складеною стопкою. На кухні Марічка перебрала посуд, залишивши лише необхідне.
Давай усе зафіксуємо, запропонував Тарас, дістаючи телефон. Вони сфотографували кімнати, садові меблі, навіть старий велосипед біля сараю про всяк випадок. Марічка записувала дрібниці: скільки каструль, які покривала на ліжку, де лежить запасний комплект ключів.
Днем пізніше, коли до обіду зачастив перший травневий дощ і по ділянці розлилися калюжі, вони розмістили оголошення на сайті. Фото вийшли світлими: крізь вікна було видно, як за теплицею вже тягнулися догори кущі помідорів, а вздовж стежки до калітки густо цвіли кульбаби.
Очікування перших відгуків тягнулося тривожно і трохи радісно ніби перед приїздом гостей, коли все готово, але невідомо, хто зайде у дім. Дзвінки пішли швидко: хтось питав про Wi-Fi і телевізор, хтось чи можна з собаками чи дітьми. Марічка намагалася відповідати чесно й докладно сама колись шукала житло і знала ціну дрібницям.
Перші орендарі приїхали наприкінці травня. Молода пара з семирічною дитиною і собакою середнього розміру по телефону запевняли, що пес «зовсім не гавкає». Договір підписали на місці звичайний папір із паспортними даними й умовами оплати. Марічка хвилювалася: формально договір був незареєстрованим, але для них це здавалося логічним на сезон більше нічого не потрібно.
Перші дні пройшли спокійно. Марічка приїжджала раз на тиждень перевірити город і полити помідори у теплиці заодно привозила свіжі рушники чи хліб із міста. Орендарі були привітними: дитина махала їй із вікна кухні, собака зустрічала біля калітки.
Але через три тижні почалися затримки з оплатою. Спочатку пояснювали забудькуватістю чи помилкою банку, потім зявилися відмовки про непередбачені витрати.
Ну навіщо нам ці нерви Тарас гортав листування у телефоні вечором на кухні. За вікном сонце вже сідало за яблунями, залишаючи золоті смуги на підлозі.
Марічка намагалася домовитися по-доброму: нагадувала ненавязливо, пропонувала перевести частину суми пізніше. Але внутрішня напруга зростала після кожного розмови залишалося відчуття дискомфорту й безглуздої втоми.
До середини червня стало ясно: орендарі збираються виїхати раніше терміну й залишають частину суми несплаченою. Коли вони зїхали, садиба зустріла їх запахом сигарет на ґанку (попри прохання не палити всередині), сміттям під верандою та плямами від фарби на кухонному столі.
Оце тобі й «зовсім не гавкаючий» пес Тарас дивився на подряпані двері комірки.
Вони мовчки прибирали майже цілий день: виносили сміття, відмивали плиту, несли старі рушники до прання. Суниці біля паркану вже наливались кольором; між справами Марічка збирала жменю ягід прямо з грядки солодкі, злегка теплі після дощу.
Після цього випадку вони довго обговорювали: чи варто взагалі продовжувати? Може, краще звернутися до агентства? Але думка про те, що хтось сторонній керуватиме їхнім домом чи братиме відсоток за просту передачу ключів, здавалася неправильною.
До середини літа спробували знову: тепер обережніше обирали орендарів, просили передоплату за місяць і детальніше пояснювали свої правила.
Але новий досвід виявився не кращим за попередній: сімя з двох дорослих і підлітка приїхала лише ввечері суботи й одразу запросила гостей «на пару днів». Насправді шумні компанії затрималися майже на цілий тиждень: по вечорах у дворі голосно сміялися й смажили шашлики до пізньої ночі.
Марічка кілька разів дзвонила просила дотримуватися тиші після одинадцятої; Тарас їздив перевірити ділянку й зна
