Щастя arrives, коли в нього вірять і чекають

Автор Вербенко АнатолійЧас читання 5 хв.Перегляди 19

Щастя приходить, коли в нього вірять і чекають

У восьмому класі з новорічного шкільного свята Оксана втекла з Дмитром. Їм захотілося побути наодинці, і раптом пішов густий сніг, наче хтось невидимий розірвав перину з лебединим пухом… а сніг падав і падав.

Дмитро взяв долоні Оксани та підніс до губ вони були холодними, а він грів їх своїм подихом. Вони дружили з дитинства, але тепер їхні стосунки вийшли на новий рівень. Вони дорослішали й розуміли, що дитинство вже минуло, хоч і не знали, куди воно поділося. Але вони все одно були разом. Вони сподівалися, що це на все життя.

«Господи, як давно це було» думала Оксана. «І де тепер Дмитро?»

У тридцять два роки вона ще не була заміжньою. Так склалася доля, а причиною була її мати Галина. Якби не вона, життя доньки склалося б інакше.

Оксана росла звичайною дівчинкою любила грати, бігати, стрибати зі своїми вірними друзями Дмитром і Іринкою. Дмитро з першого класу носив їй портфель, допомагав з математикою, захищав від собак і хуліганів. Сам він жив у сімї, де батько пив, часто виганяв матір з сином з дому, і тоді вони ночували в Оксани.

Галина щоразу питала матір Дмитра:

Наталко, ну чому ти терпиш це? Розійдися з ним, це не життя

Живу заради сина, відповідала вона.

Хіба можна так жити, коли в Дмитра перед очима такий приклад? Чому він навчиться у свого батька? але Наталка лише знизувала плечима.

Інколи після таких розмов мати казала доньці:

Оксанко, дарма ти водишся з Дмитром.

Мамо, Дмитро найкращий друг, сміливий і добрий! заступалася Оксана.

Виростеш, тоді побачиш. Стане таким же, як його батько. Хіба інших хлопців немає?

Але Оксана не слухала і бігла до Дмитра. Він був її вірним другом разом вони купалися в річці, хоч Оксана плавала невпевнено, але він завжди підтримував, чи стояли на крутому схилі, одного разу навіть мало не впали.

Роки йшли, а їхня дружба лише міцнішала. Сусідка Іринка теж бігала з ними, але, підорослішавши, почала зустрічатися з хлопцем з паралельного класу, тому трохи віддалилася від друзів, а вони її розуміли.

У восьмому класі після нового року Оксана невдало впала й зламала ногу. Перелом виявився таким невдалим, що їй довелося довго лежати в лікарні.

Галина плакала:

Доню, як же так? Тепер залишишся назавжди кульгавою

Але Оксана боролася, дала собі слово швидше видужати. Навіть лікар сказав, що вона дуже наполеглива, і в неї все вийде. Незабаром вона зробила перший крок, потім другий, третій спочатку на милицях, потім з тростиною.

Оксану відвідували однокласники та вчителі. А Дмитро і Іринка приходили щодня. Він носив їй пиріжки з капустою, малинове варення, книги, які вона так любила читати.

Після виписки вона все ще кульгала, нога інколи боліла. Лікар порадив змінити клімат, і Галина вирішила відвезти доньку.

Доню, ми їдемо на південь, до моєї сестри Люби, назавжди. Так порадив лікар, морське повітря допоможе тобі одужати.

Мамо, я не хочу! У мене тут усе, а там не буде друзів

Але мати не слухала.

Вони переїхали в маленьке містечко біля моря, де жила сестра Галини.

Прощання з друзями було важким. Особливо засмутився Дмитро.

Щоб не сталося, Оксанко, не забувай мене. Я тебе точно не забуду. Будемо листуватися, він обійняв її та поцілував у губи. Це був їхній перший справжній поцілунок.

На новому місці Оксана відразу написала листи Дмитру й Іринці, але ті листи не дійшли. Відповідей вона також не отримала адреси ж вони не знали. Так постаралася її мати. Галина була рада, що віддалила доньку від Дмитра, а Оксана думала, що друзі її зрадили.

У новій школі її прийняли погано. Діти, хоч і великі, глузували з її кульгавої ходи й кликали «Кульгавкою».

Друзів у Оксани не було. Вона читала книги, згадувала Дмитра й була на нього ображена ще не встигла виїхати, а він уже забув про неї. Вона писала йому ще кілька разів, але відповіді так і не отримала.

Після школи Оксана вступила до інституту. Під час сесії Галина поїхала в рідні краї, а донька залишилася.

Оксана з нетерпінням чекала матір, щоб дізнатися новини.

Забудь того зрадника Дмитра, доню, відразу сказала Галина. Він уже одружений і має дитину. Він мені завжди не подобався

Оксана дуже засмутилася. Вона пішла в навчання, закінчила інститут і стала викладачкою англійської. Ходила з тростиною, соромилася й не підпускала до себе чоловіків.

Хто полюбить мене з таким недоліком? думала вона, хоч була дуже гарненькою.

Вечорами вона сиділа вдома, інколи згадувала Дмитра й сумувала.

Не можу викинути його з серця А може, він теж про мене памятає?

Минали роки. ЇїМинули роки, але коли вони зустрілися знову, усі старі почуття ожили, і Оксана зрозуміла справжнє кохання ніколи не згасає, воно лише чекає свого часу.

Усе, що відбувається – на краще Інна Вікторівна – мама Влади, ретельно ліпила доньку за власним зразком, а та слухалася у всьому. Мама вважала себе сильною та успішною жінкою, тому постійно вимагала від дочки точно дотримуватися всіх її настанов. – Влада, – суворо казала Інна Вікторівна, – щоб досягти в житті таких самих результатів, як у мене, ти маєш іти тільки тією дорогою, яку я для тебе обрала, ні кроку вбік. Сподіваюсь, ти мене зрозуміла і на все життя це запам’ятала? – Так, мамо, – відповідала донька. Влада дуже любила свою маму, тому й намагалася прислухатися до неї, не хотіла засмучувати. А мама прагнула бачити у своїй доньці ідеальну “міс досконалість”. Але чим дорослішою ставала донька, тим менше це вдавалося. Дитина є дитина: Влада з малечку щось бруднила, рвала, падала та щось розбивала. Але у школі навчалася відмінно. Бо знала: якщо отримає трійку — для мами це трагедія. – Влада, сором і ганьба! Як ти могла отримати «трійку»? Ти нас із татом не поважаєш? Не ганьби, і швидко виправляй оцінку. – Добре, мамо, – слухняно казала Влада, інколи намагалася заперечити: – Мамусю, ну це лише одна трійка, випадково… – Неважливо, доню… Ти повинна бути кращою і розумнішою за всіх! Влада хвилювалася, але швидко виправляла трійку на «відмінно». Школу закінчила із золотою медаллю – інакше й бути не могло. Інна Вікторівна була задоволена, коли донька без труднощів вступила до університету. – Молодець, доню, пишаюся тобою, – одного разу нарешті похвалила мати. – І так далі! В Інни Вікторівни був будівельний бізнес, справа чоловіча, але вона так уміло керувала, що чоловіки-бізнесмени дивувалися її хватці. Вона не сумнівалася, що після університету дочка буде поруч із нею в компанії. Влада ж мріяла вибратися з-під маминого контролю, хотіла вступати до університету в іншому місті, але марно. – Доню, ти повинна бути під моїм наглядом і контролем, – категорично заявила мати. – Про яке інше місто взагалі може йтись? Маємо чудовий університет у Києві, і тут навчання. Влада не могла заперечити. На третьому курсі вона закохалася по-справжньому. До цього зустрічалася з хлопцями, іноді потайки від матері, але серйозних стосунків не було. Гоша — чарівний блондин із блакитними очима — підкорив її серце. Він навчався на паралельному курсі. Влада й надалі вчилася на «відмінно», а йому навчання давалося важко, особливо курсові роботи. Якось він зупинив Владу в університетському коридорі: – Влада, допоможи з курсовою, зовсім завалився! – Гаразд, допоможу, – радо погодилася, бо Гоша їй подобався. Відтоді постійно писала для нього курсові, а він «платив» їй своєю любов’ю й дозволяв любити себе. Зустрічалися, гуляли містом, ходили в кіно й кав’ярні. Інна Вікторівна відчула недобре, запитала в лоб: – Доню, ти закохалася? – Звідки знаєш? – здивувалася та. – На тобі написано. Познайом мене з ним, я маю знати, що це за «птах». Влада запросила Гошу додому, батьки познайомилися. Мати навіть не бурчала. Коли Гоша попрощався й пішов, мати сказала: – Яка там любов, Влада? Хлопець тебе просто використовує, от і все. Глибоким розумом не вирізняється, говорити нема про що. Що ти в ньому знайшла? – Неправда, мамо! – вперше заперечила донька. – Гоша цілеспрямований, начитаний, цікавиться історією. Не всім же бути такими розумниками… І молодий він ще. – Доню, він тобі не пара, – категорично наполягала мати. Влада наважилася проявити характер: – Мамо, вибач, але я все одно буду його кохати, що б ти не казала. Інна Вікторівна здивовано глянула на доньку й махнула рукою. – Колись зрозумієш — твій Гоша звичайна «сіра миша». Влада відстояла свою любов і після університету вийшла за Гошу заміж. Раділа, що мати помилилася. Життя показало: звичайні «трієчники» часто досягають усього швидше, ніж «відмінники». Так сталося й із Гошею – після навчання знайшов престижну роботу, а Влада працювала у матері. У Гоші була власна квартира (батьки подарували ще під час навчання), тож після весілля Влада раділа своїй незалежності. Та рано раділа – працювати все одно взяла її мати. Якось Гоша повідомив: – Владо, мене призначили начальником відділу, щоправда, спершу зі стажуванням, але я докладу всіх зусиль. За три місяці його призначили остаточно. Гоші не подобалося, що дружина з червоним дипломом й досі працює під крилом матері. – Влада, поки працюєш у власної мами, нічого не досягнеш – час братись за своє. Вона тебе «душить», а ти… Ти ж жінка, а не адаптер для маминих вказівок. Владі прикро це чути, але розуміла: в усьому правда. З часом Гоша перестав дорікати, але це не зробило їй легше – він став замкнутим і байдужим. Її це навіть влаштовувало: головне – поруч! Минав час. Одного разу Гоша повідомив: – Я зустрів іншу. Я її кохаю – іду від тебе. Вона, на відміну від тебе, справжня жінка… Вперше в житті Влада не стрималась: закричала, сварилася, розбила тарілку, кидала телефон об стіну, потім розірвала пару сорочок… і заспокоїлася. Чоловік все це вислухав мовчки, лише сказав: – Ось бачиш, у тобі є емоції. Шкода, що я це зрозумів запізно, – і пішов. – Ненавиджу! – прошепотіла Влада, зібрала речі, винайняла квартиру й пішла. Мамі не сказала нічого – знала, якою буде її реакція. Минав місяць, а може й більше, і Владі вдавалося приховувати розлучення від матері. Але Інна Вікторівна відразу помітила щось недобре. – Влада, що з тобою? Очі згаслі, ходиш сумна, у тебе проблеми з чоловіком? – Які проблеми? У мене немає чоловіка. – О Боже… От і знала: він тебе кинув, так? Коли це сталося? – Ще у квітні. – І мовчала? Влада зітхнула, слухала потік критики на адресу Гоші та себе. – Я тебе попереджала, принаймні не будеш його служницею. Добре, що дітей немає! Раджу надалі слухати мене. Зрозуміла? – Мамо, все, що відбувається – на краще, – несподівано для себе відповіла Влада, підвелась і додала: – Я більше не працюватиму з тобою. Мені досить… Інна Вікторівна залишилася в повному здивуванні. Влада вирішила піти подалі з-під маминої опіки. Йшла містом сама, не знаючи куди, сіла у трамвай, вийшла на своїй зупинці — й одразу впала: нога потрапила у ямку. Сіла, охнула від болю. – Оце мені ще треба було, – подумала. – Що з вами? – підбіг молодий чоловік, який проходив поруч. Допоміг піднятися, Влада стала – нога боліла. – Боляче? – з турботою спитав він. – Дуже, – поморщилась вона. – Хапайтесь за шию, – легко підхопив і доніс до автомобіля. – Їдемо в лікарню, бо може бути перелом… – Я – Женя. А ви? – Влада. У лікарні перелому не знайшли, тільки вивих. Ногу забинтували, проконсультували і відпустили. Женя чекав увесь цей час, домчав до дому. – Дайте номер телефону, – попросив він. – Раптом знадобиться допомога? Влада не відмовила. Назвала номер. Наступного дня Женя зателефонував: – Що вам привезти? Думаю, ніжка ще болить? – Сік і фрукти… і хліба немає, – сказала вона. Десь через годину – дзвінок: Женя з двома великими пакетами. – Ой, навіщо так багато? – А ми зараз будемо святкувати знайомство! Я допоможу чи й сам усе зроблю. Може, одразу на «ти»? Влада розсміялася — їй з Женею було легко і спокійно. Більше старався Женя: накрив стіл, розігрів шашлик, розлив сік. Алкоголю не було – Женя одразу попередив, що не п’є. Вечір минув чудово. Минуло чотири місяці — Влада і Женя одружилися, через рік у них народилася донечка Ксюша. Коли її питали, де знайшла такого хорошого чоловіка, сміялась: – Він мене на дорозі підібрав… Не вірите? Запитайте у нього самі! Дякую за те, що читали, підписувалися й підтримували. Бажаю вам удачі та щастя в житті!