Запізнилось для щастя? Ні. Просто саме вчасно…
Коли Марія переїхала до невеличкого села на Чернігівщині, вона й уявити не могла, що тут розпочнеться новий розділ її життя. Хатину дістала від далекої родички — стару, з похилим ґанком. Та Марія одразу вирішила: буде будувати, почне з чистого аркуша. Мріяла про теплий дім, де лунатиме сміх, пахнутиме борщем і пануватиме спокій світу та затишку.
Одного разу, добудовуючи присінок, вона побачила жінку, що йшла від автобусної зупинки. Високу, струнку, з якоюсь міською вдачею. «Оце жінка…» — подумала Марія. Це була Оксана, сусідка.
Пізніше вони випадково зустрілися біля сільського магазину.
— Чула, вас Марією звуть? А я — Оксана, — промовила вона, простягаючи руку.
Так почалося їхнє знайомство. Жінка швидко зчарувала Марію — розумна, добра, врівноважена. Спочатку спілкувалися як сусідки, потім все частіше й частіше, поки одного дня Марія не зізналася собі: вона закохана.
Оксана була старшою на три роки. На той момент їй виповнилося вже п’ятдесят вісім. Вона прожила непросте життя — працювала, виховувала сина сама, бо з батьком дитини нічого не вийшло. Син виріс, поїхав на навчання, одружився, тепер живе з родиною в іншій області. Онуці вже п’ять років, але вони приїжджають дуже рідко…
Оксана часто сиділа біля вікна й згадувала дитинство. У них була багатодітна сім’я — шестеро дітей, батьки й бабуся. Хата крихітна, грошей майже не було. Іграшок теж не було. Бабуся варила, прала, доглядала за молодшими, поки мати з батьком працювали вполі.
Батько був теслею, приносив гроші, але й повертався додому п’яний. Мати сварилася з ним, але дітей він не ображав. Коли Марія була у третьому класі, батько несподівано помер. Незабаром пішла й бабуся. Мати залишилася сама з шістьма дітьми.
З того дня в Марії закінчилося дитинство. Вона стала нянькою для молодших, варила, мила, прибирала, забувши про подружок і іграшки. Коли в школі вона пошкодила руку, впавши з повітки, лікарі так і не змогли повністю її вилікувати. З тих пір ліва рука слухалася погано. Працювати по господарству стало важко, але вона не скаржилася.
В інтернаті, де Марія навчалася після восьмого класу, її ніби підмінили. Тут її вперше хвалили, вона знайшла подруг, відчула себе потрібною. Особливо полюбила шиття — працювала однією рукою, але все виходило акуратно й гарно. Вчителі очам не вірили, одногрупниці захоплювалися. Двічі на рік вона приїжджала додому з власноруч пошитими подарунками для рідних.
На другому курсі Марія закохалася в Тараса. Він був уважним, веселим. Марія вже уявляла, як вийде за нього заміж… Але коли розповіла матері, та холодно відповіла:
— Яке в тебе майбутнє? Рука хвора. Сама залишишся.
Слова матері болісно вдарили. Поступово Тарас віддалився. Після випуску Марія влаштувалася на роботу, але незабаром фірму закрили. Їй довелося повернутися в село. Саме тоді й почалося її справжнє життя.
Сусідом виявився Василь — удівець, що приїхав з іншого села. Високий, міцний, з добрими очима. Він почав залицятися до Марії наполегливо, але делікатно. Ніколи не говорив про її руку, ніколи не дивився із жалем.
Через рік він зробив їй пропозицію. Вона плакала від щастя — не вірила, що таке можливо. Що хтось зможе її полюбити просто так, без умов.
З тих пір минуло багато років. Вони збудували затишну хату, виростили сина, пережили все. Марія тепер часто варить борщ увечері й чекає, поки Василь повернеться з поля.
Того вечора він увійшов у ворота втомлений, але всміхався:
— Все, закінчився сівба. Тепер можна пожити для себе.
А вона лише поправила рушник на печі й тихо відповіла:
— Я завжди жила для тебе…
