**Щоденник**
Не дуже молода, але з іскрою в очах Віра Миколаївна після сніданку вимила чашку від чаю, неспішно зварила каву й кинула погляд у вікно.
Скільки років одне й те саме. Годинник, шибка, розгорнута книга на підвіконні й самотність. Як же я сумую за своїм чоловіком, який так рано покинув мене саму, часто думала вона.
Десять років тому поховала вона свого коханого. Біль із часом згас, але звикнути до самотності важко. Спочатку вона відчувала його поруч, а потім це минуло. Вона навіть одного разу помітила й подумала:
Кохані йдуть не з дому, вони просто тихо зникають із душі, звісно, з часом.
Останніми роками самотність тяжіла. Вже навіть думала знайти такого ж самотнього чоловіка. Віра Миколаївна оглядалася навколо, спокійно, без поспіху, зупиняючись поглядом на чоловіках.
А що, може, є ще така ж доля, така ж самотня душа, а раптом думала вона, і від цих думок забувала про самотність, уявляючи, як сидить поруч із чоловіком, а в її втомленій душі заграє ніжна мелодія.
До речі, Віра Миколаївна давно помітила самотнього полковника у сусідньому підїзді. Її подруга Олена живе з ним на одному поверсі, а її чоловік Ярослав дружить із тим відставником.
Олена давно розповідала Вірі про свого сусіда.
Петро теж самотній, зауваж, Вірочко, теж удівець. Донька є, але живе далеко, рідко навідується. Серйозний чоловік, але з моїм Ярославом знайшли спільну мову, іноді жартують і навіть їздять на рибалку. Придивись, Віро, придивись. Ну скільки можна ходити під руку із самотністю? Краще вдвох
Не знаю, Оленко, як я перша підійду до нього з таким питанням. Та й ініціатива повинна бути від чоловіка, відповідала Віра.
Такого вона була виховання колишня викладачка української літератури, жінка інтелігентна, у елегантному віці. Начитана, з нею цікаво розмовляти.
Петро Іванович справді був відставним полковником. Сухуватий, високий, сивий, в окулярах. Ходив прямий, мов на параді, ледве згинаючи коліна. Але вдовець був цікавий. Віра Миколаївна завжди непомітно провожала його поглядом, коли він проходив повз, киваючи і кажучи одне й те саме:
Доброго здоровя вона теж віталася у відповідь.
Іноді при цьому дивилася на нього значущим поглядом, але він був непробивний. Бабусі на лавоці біля підїзду тільки й говорили про нього. Коли він проходив, розмови розпалювалися.
Чула, що цей полковник отримав травму голови, коли ще служив у гарячій точці, тому почуття у нього відсутні зовсім, стверджувала одна.
Та звідки тобі знати? перебивала інша. Мій син казав, що довгі години в оптичних приладах зіпсували йому зір, тому й носить окуляри.
Ой, дівчата, а я чула, що в нього проблема чоловіча, ось і не дивиться на жінок, додавала третя, яка сама була у пошуках.
Розмови про полковника не вгавали. Мабуть, тому, що він самотній, а вільних жінок багато. Віра Миколаївна теж іноді думала про нього.
Цей Петро Іванович сам собі на умі. Чим він займається на самоті? Може, як і я, книжки читає? Але він же військовий, напевно, любить воєнні фільми. Мені теж подобаються такі. Якщо це так, то в нас уже є щось спільне. А ще я люблю вірші, ось наприклад:
Вечоріє. Прохолода, дрібний дощ. І рідкісні прохожі в провулку. Я нікого не чекаю. Ти не прийдеш Чомусь люблю вірші про самотність. Може, тому, що сама давно одна, а може, просто сентиментальна.
Так і жила Віра Миколаївна. Раптом задзвонив телефон вона навіть здригнулася, захоплена книгою. Бачить: дзвонить Олена.
Вірочко, добрий вечір, чим займаєшся? А постривай, зараз вгадаю: сидиш із книгою в руках, сміялася подруга.
Точно, вгадала, Оленко, відповіла вона. А чим мені вечорами займатися? Дивлюся телевізор, іноді в інтернеті, але більше люблю читати.
А ми тут із Ярославом плануємо, ось чому дзвоню Ти забула, що завтра в мене день народження?
Ой, пробач, Оленко! Ось голова деревяна, зовсім забула, зізналася Віра.
Дякую, що нагадала, почувалася б ніяково, якби не привітала. Хоча може й згадала б завтра
Та годі, Вірочко, не переживай. Запрошую тебе до нас у гості. Вирішили з Ярославом невеличке свято зробити, свої будуть.
Дякую, прийду. Як же без мене? сміялася Віра.
Наступного дня Віра готувалася до свята. Покрутилася перед дзеркалом, придивилася до свого відбиття: тут зморшки променями, там трохи обвисло.
Ну що ж, ще не вечір, у мене просто вік елегантності, посміхнулася собі.
Увечері йшла до подруги, подарунок встигла купити вдень. Заходить у квартиру гості вже за столом, і, о диво, полковник теж тут.
Заходь, Вірочко, цвірінькала іменинниця й посадила її поруч із Петром ІВони почали зустрічатися, і навіть Тамара з часом змирилася, бо побачила, що справжні почуття не зруйнуєш.
