Ти вже думала, що запізно на щастя? А воно просто приходить у свій час…
Коли Марійка переїхала у невеличке село на Чернігівщині, вона й уявити не могла, що там починається нова сторінка її життя. Хатинка дісталася від далекої тітки – стара, з похилим ґанком. Але Марійка з першого дня вирішила: буде перебудовувати, почне все з нуля. Мріяла про затишний дім, де лунатиме сміх, пахнутиме варениками і пануватиме спокій.
Якось, докінчуючи прибудову, вона побачила жінку, яка йшла від автобусної зупинки. Висока, струнка, з якоюсь міською вдачею. «Оце так жінка…» – подумала Марійка. Це була Ганна, сусідка.
Пізніше вони випадково зустрілися біля сільського магазину.
– Чула, що ви – Марійка? А я – Ганна, – промовила вона, простягаючи руку.
Так почалася їхня дружба. Жінка швидко причарувала Марійку – розумна, добра, спокійна. Спочатку спілкувалися, як сусідки, потім все частіше й частіше, поки одна Марійка не зізналася собі: вона закохана.
Ганна була старшою на три роки. На той час їй уже виповнилося п’ятдесят вісім. Вона прожила нелегке життя – працювала, сама виховувала сина, бо з батьком дитини не склалося. Син виріс, поїхав навчатися, одружився, тепер живе з родиною в іншій області. Онуці вже п’ять років, але вони приїжджають дуже рідко…
Ганна часто сиділа біля вікна і згадувала дитинство. У них була багатодітна родина – шестеро дітей, батьки й бабуся. Хата крихітна, грошей майже не було. Іграшок теж не було. Бабуся варила, прала, доглядала за молодшими, поки мати з батьком працювали в полі.
Батько був теслею, приносив гроші, але іноді приходив додому п’яний. Матина сварилася з ним, але дітей він не чіпав. Коли Марійка була у третьому класі, батько раптом помер. Незабаром пішла й бабуся. Мати залишилася сама з шістьма дітьми.
З того дня в Марійки закінчилося дитинство. Вона стала нянькою для молодших, варила, мила, прибирала, забувши про подружок і іграшки. Коли в школі вона поранила руку, впавши з горища, лікарі так і не змогли її повністю вилікувати. З того часу ліва рука слухалася погано. Робити хатню роботу стало важче, але вона ніколи не скаржилася.
В інтернаті, де Марійка навчалася після восьмого класу, її ніби підмінили. Тут її вперше хвалили, вона знайшла подруг, відчула себе потрібною. Особливо любила шиття – працювала однією рукою, але все виходило акуратно й гарно. Вчителі не вірили власним очам, подруги захоплювалися. Двічі на рік вона приїжджала додому з вишитими власноруч подарунками для рідних.
На другому курсі Марійка закохалася в Тараса. Він був уважним, веселим. Вона вже уявляла, як вийде за нього заміж… Але коли розповіла матері, та холодно відповіла:
– Яке в тебе майбутнє? Рука пошкоджена. Залишишся сама.
Матерні слова болюче вдарили. Поступово Тарас віддалився. Після закінчення навчання Марійка влаштувалася на роботу, але незабаром фірму закрили. Їй довелося повернутися в село. Саме тоді і почалося її справжнє життя.
Сусідом виявився Степан – удівець, який приїхав з іншого села. Високий, міцний, з добрими очима. Він почав залицятися до Марійки наполегливо, але чемно. Ніколи не згадував про її руку, ніколи не дивився з жалем.
Через рік він зробив їй пропозицію. Вона плакала від щастя – не вірила, що таке можливе. Що хтось зможе її кохати просто так, без умов.
З того часу минуло багато років. Вони збудували затишний дім, виростили сина, пережили все. Тепер Марійка часто готує вареники ввечері й чекає, поки Степан повернеться з поля.
Того вечора він зайшов у ворота втомлений, але посміхався:
– Все, посів закінчився. Тепер можна пожити для себе.
А вона лише поправила рушник на печі й тихо відповіла:
– Я завжди жила для тебе…
