Щастя приходить, коли в нього вірять і чекають
У восьмому класі з новорічного шкільного свята Олеся втекла з Романом. Їм захотілося побути наодинці, і раптом пішов сніг великими пластівцями, наче хтось невидимий зверху роздер перину з лебідиною пухою… а сніг линув і линув.
Роман взяв долоні Олесі і притулив до губ вони були холодними, а він грів їх своїм подихом. Вони з дитинства дружили, але тепер їхні стосунки вийшли на новий рівень. Вони дорослішали, обидва розуміли, що дитинство вже минуло не знали куди, але вони все одно разом. Сподівалися, що це на все життя.
«Боже, як то давно було», думала Олеся. І де тепер Роман?»
У тридцять два роки вона ще не була заміжня. Так склалася доля, але насправді її життя змінила мати Ганна. Якби не вона, все було б інакше.
Олеся росла звичайною дівчиною. Любила грати, бігати, стрибати зі своїми вірними друзями Романом і Тетяною. Роман із першого класу носив їй портфель, допомагав з математикою, захищав від собак і хлопців. Сам він жив у сімї, де батько пив, часто виганяв дружину з сином з дому, і ті ночували в Олесиному домі.
Ганна щоразу питала Романову матір:
«Маріє, ну чому ти терпиш це? Розійдися з ним, це не життя…»
«Живу заради сина», відповідала вона.
«Хіба так можна жити? Що Роман навчиться у свого батька?» але Марія лише знизувала плечима.
Інколи після таких розмов мати говорила доньці:
«Олесю, нащо ти водишся з Романом?»
«Мамо, він мій найкращий друг, сміливий і добрий!» заступалася за нього Олеся.
«Виростеш тоді побачиш. Стане таким же, як його батько. Інших хлопців немає?»
Але Олеся не слухала й бігла до Романа. Він був її вірним другом. Разом вони пірнали у глибину річки він завжди був поруч, бо вона плавала не дуже впевнено, або стояли на кручі, одного разу ледь не зірвалися вниз.
З роками їхня дружба лише міцнішала. Сусідка Тетяна теж часто бігала з ними, ось так і дружили втрьох. Правда, в старших класах Таня полюбила Михайла з паралельного класу, тому почала трохи віддалятися але друзі її розуміли.
У восьмому класі після Нового року Олеся невдало впала й зламала ногу. Перелом виявився настільки серйозним, що їй довелося довго лежати в лікарні.
Ганна плакала:
«Доню, як же так? Тепер залишишся кульгавою назавжди…»
Але Олеся боролась. Лікар навіть сказав, що у неї дуже цілеспрямована донька і вона обовязково одужає. Незабаром вона зробила перший крок, потім другий, третій… Спочатку на милицях, потім із тростиною.
У лікарні її відвідували однокласники й навіть класний керівник. А Роман і Тетяна взагалі не відходили. Він щодня приносив їй пиріжки з капустою, малинове варення, книги, які вона так любила читати.
Потім її виписали, але вона все ще кульгала. Лікар порадив Ганні змінити клімат.
«Доню, ми їдемо на південь, до моєї сестри Наталі, остаточно. Море допоможе тобі одужати.»
«Мамо, я не хочу! Там у мене не буде друзів, а тут усе…» але Ганна не слухала.
Вони переїхали до невеличкого села біля моря, де жила її тітка.
Прощання з друзями було важким. Особливо сумував Роман, і Олеся теж.
«Щоб не сталося, Олесю, не забувай мене. Я теж не забуду. Будемо листуватися», він обійняв її й міцно поцілував у губи. Це був їхній перший справжній поцілунок.
На новому місці Олеся з матірю оселилися у родичів. Вона одразу написала листи Романові й Тані але ті листи не дійшли. Відповіді теж не було адресу її друзі не знали. Ганна постаралася. Вона була рада, що відірвала доньку від Романа, а Олеся думала, що друзі її зрадили.
У новій школі її прийняли погано. Діти, хоч і дорослі, були жорстокими сміялися з її кульги й кликали «Кульгавкою».
Друзів у Олесі не було. Вона постійно читала книги, згадувала Романа й ображалася на нього. Написала їм ще кілька листів але відповіді так і не отримала.
Після школи Олеся вступила до інституту. Під час її сесії Ганна поїхала в рідні краї можливо, спеціально обрала цей час, щоб донька не попросилася з нею.
Олеся з нетерпінням чекала повернення матері.
«Забудь того зрадника Романа, відразу сказала Ганна. Він уже одружений, у нього дитина. Він мені завжди не подобався…»
Олеся була в розпачі. Вона заглушала біль навчанням, закінчила інститут і стала викладати англійську. Ходила з тростиною, соромилась себе й не підпускала до себе чоловіків.
«Хто полюбить мене такою?» думала вона, хоча була гарною.
Вечорами сиділа вдома, іноді згадувала Романа.
«Не можу викинути його з серця… Можливо, він теж мене памятає?» а потім згадувала свої сни, де вони разом літали над кручею, тримаІ ось тепер, стоячи під зоряним небом і дивлячись у його очі, вона зрозуміла: справжнє щастя ніколи не запізнюється воно просто чекає свого часу.
