**Щастя на долоні**
Сьогодні я дивилася на себе в дзеркало: видовжене обличчя, великий гострий ніс, тонкі губи, а очі – холодні, світло-сірі. Чому ж я така некрасива? Тільки волосся мені подобалося – чорне, густе. Я носила довгу чубку аж до очей.
— Ти в батька. А він був гарненький, інакше я б не закохалася в нього. Коріння у нас козацьке, — заспокоювала мама. — Дорослішатимеш, зрозумієш, що в тебе витончена краса. Не всі оцінять, звісно.
Батька я не пам’ятала. Він пішов від нас, коли мені ще й двох років не було. Зате пам’ятала дядька Тараса – веселого балагура з червоним обличчям. Він підкидав мене до стелі і сміявся. Завжди приходив до нас із цукерками, медовиком чи якоюсь дешевою іграшкою. Я любила залазити до нього на коліна і вдихати його запах. Мама казала потім, що це запах дорогих сигарет і горілки. З ним вона була щаслива й весела. Досі я пам’ятаю той запах і вважала його справжньою ознакою чоловіка.
Коли я підросла, спитала маму, чому вони не одружилися.
— Він був одружений. Син у нього, — у голосі мами навіть через роки відчувалася туга.
Потім був дядько Вітя. Але його я вигнала сама. Від нього пахло шкарпетками й бензином. Він був невисоким, худим, з картопляним носом і відвислою нижньою губою, через що рот завжди був напіввідкритий. Опущені куточки очей надавали йому сумного виразу. Посміхався він рідко. Завжди приходив із пляшкою вина або горілки й шоколадкою.
— Яка ж вечеря без вина? Для підняття настрою після важкого дня, — говорив він, помічаючи невдоволений погляд дванадцятирічної дівчинки.
Спочатку мама пила мало, а потім звикла. Сама почала купувати пляшку на вечерю. Якщо дядько Вітя не приходив, мати пила одна і плакала на кухні. Я вже не дитина, розуміла – якщо так продовжиться, вона спиться й буде погано всім.
Одного разу, коли мами не було вдома, я підсіла до дядька Віті й прямо спитала:
— Дядьку Вітю, а ви одружені?
Він зніяковів, часто заморгав.
— А ти звідки знаєш?
— Ідіть до дружини зараз же, — різко сказала я.
— Ти що, командувати взВін дивився на мене, ніби бачив уперше, потім підвівся з дивана, взяв пальто і вийшов, не сказавши більше ні слова, і з того дня ми його більше не бачили.
