Щастя в долонях
Оксана дивилася у дзеркало: подовжене обличчя, великий гострий ніс, тонкі губи, а очі холодні, світло-сірі. Ну як таке потворне лице могло народитися? Подобались хіба що волосся — чорне, густе. Вона носила довгу чубку аж до очей.
— Ти в батька. А він був красунем, інакше б я в нього не закохалась. Гірські корені, — заспокоювала мати. — Дорослішатимеш, зрозумієш, що в тебе витончена краса. Не всі оцінять, звісно.
Батька Оксана не пам’ятала. Він пішов від них, коли їй ще й двох років не було. Пам’ятала дядька Ярика — веселого балагура з червоним обличчям. Він підкидав її до стелі й сміявся. Завжди приходив до них із цукерками, пряниками або якоюсь дешевою іграшкою. Оксана любила, бувало, залазити до нього на коліна й удихати його запах. Мати казала потім, що це пахне дорогими цигарками й коньяком. З ним мати виглядала щасливою та веселою. Досі Оксана пам’ятала той запах і вважала його ароматом справжнього чоловіка.
Коли Оксана підросла, запитала матір, чому вони не одружилися.
— Він був одружений. Мав сина, — у голосі матері навіть через роки відчувалася туга.
Потім з’явився дядько Вітя. Але його Оксана вигнала сама. Від нього пахло шкарпетками й бензином. Він був невисоким, худим, з картоплеподібним носом, відвислою нижньою губою, через що рот увесь час був напіввідкритим. Опущені куточки очей надавали обличчю сумного виразу. Посміхався він рідко. Завжди приходив із пляшкою вина або горілки та шоколадкою.
— Яка ж вечеря без вина? Для настрою й розвантаження після важкого дня, — говорив він, бачачи невдоволений погляд дванадцятирічної Оксани.
Спочатку мати пила мало, а потім звикла. Сама почала купувати пляшку на вечерю. Якщо дядько Вітя не приходив, мати пила сама й плакала на кухні. Оксана вже не малала, розуміла: якщо так піде далі, мати спиться й буде погано всім.
Одного разу, коли матері не було вдома, вона підійшла до дядька Віті й прямо запитала:
— Дядьку Вітю, ви ж одружений?
Він збентежився, часто заморгав.
— А ти звідки знаєш?
— Ідіть до дружини зараз же, — різко сказала Оксана.
— Ти що це розкомандувалась, дівчисько? Я до матері прийшов, а не до тебе.
— Значить, і до мене. А ви мені не подобаєтесь. Або підете, або я розповіду все вашій дружині, — насупившись, сказала Оксана.
Чи злякався він, чи ні, але Оксана більше його не бачила. Мати плакала, пила й чекала.
— Годі. Якщо не перестанеш пити, я піду з дому, чуєш? — погрожувала Оксана, забрала пляшку й вилила у раковину.
Мати ридала, звинувачувала доньку, що через неї не змогла влаштувати особисте життя. Але пити перестала. Колись яскрава рудоволоса красуня приваблювала чоловіків. Але з віком краса згасла, густе волосся пореділо й посивіло. Чоловіки все рідше з’являлися в їхньому домі, на радість Оксані, а потім і зовсім зникли.
Після школи Оксана вступила до педінституту.
— З твоєю зовнішністю — саме те, — зло сказала якось мати.
З Данилом Оксана познайомилася на фестивалі «Студентська весна». Він одразу почав за нею доглядати. З ним було легко, цікаво, надійно. Данило не поспішав, не намагався поцілувати. Оксана звикла, що він завжди поруч.
На другому курсі, соромлячись, він зробив їй пропозицію. Оксана відповіла, що ще рано думати про шлюб, вони студенти, як і на що житимуть?
— Даремно. З твоєю зовнішністю й характером тобі важко буде знайти чоловіка. Погоджуйся, а то засидишся в дівках, — зітхала мати. — Спокійний, не п’є, з інтелігентної родини… Що тобі ще треба? Не будь дурною.
І Оксана погодилась. Після скромного весілля молоді оселилися в Данила, у маленькій квартирі з крихітною кухнею, тісними передпокоєм та тонкими стінами. Два роки тому батько помер від інфаркту, і Данило не хотів лишати матір саму.
Вночі Оксана не могла розслабитися, знаючи, що за стіною спить мати Данила й усе чує. Тому вони робили все швидко й тихо. У таких умовах Оксана навіть не думала про дітей. Вранці вона соромливо опускала очі.
Мати на тісній кухні була господинею, і всіх це влаштовувало. Коли Оксана наполягала на допомозі, вона казала, що вдвох тут не розвернутися, що молода дружина ще встигне наготуватися, а поки нехай не заважає — їй у радість піклуватися про сина та невістку.
Грошей не вистачало, на дві стипендії та мамину пенсію не проживеш. Данило влаштувався охоронцем на склад, працював дві ночі через дві. Оксані це подобалося. Вона мріяла, що після інституту вони поїдуть до Києва на заробітки. Більшість так і робили. Але Данило категорично відмовився. Не хотів лишати матір саму.
Навіть коли мати їздила на кілька днів до сеВони назвали сина Яриком, на честь дядька, чий запах дорогих цигарок і коньяку Оксана назавжди запам’ятала як аромат щастя.
