Ось твій переказаний варіант, адаптований під українську культуру:
Роман отримав дзвінок від мами — просила прикрутити полицю на кухні. Наступного дня він завітав, але вдома її не виявилося. Квартира була відкрита його ключем. Полиця, як і обіцяла мама, лежала на місці, але ось дриль… Де ж він? Мабуть, на антресолях, завалених старим непотребом.
Вліз на стілець, відчинив дверцята — а ось і дриль! Потягнув за шнур, той зачепився, дриль зісковзнув і вдарив по вазі. Вона розбилася на дрібні шматочки. Роман проклявся, знаючи, як мама її любила. Зібрав уламки, прикрутив полицю та поїхав. По телефону пообіцяв матері, що купить нову вазу до 8 Березня. Та легко від неї не відбувся — мати довго жалкувала.
Час минав, а такої ж вази ніде не було. Вже в останню суботу перед святом Роман натрапив на неї… у руках у дівчини. Продавець сказав, що це остання. Він підійшов, вибачився і розповів, як розбив вазу і що мати йому життя не простить, якщо не знайде такої ж.
Дівчина, на ім’я Соломія, після паузи усміхнулася й простягнула йому вазу. «Беріть, рятуйтеся від маминих докорів». Вона взяла іншу, а Роман — ту саму.
На виході з магазину вони заговорили. Він пожартував, вона засміялася. Незабаром він запросив її у гості — на 8 Березня, до мами. Соломія здивувалася, але погодилася.
Наступного дня вони разом прийшли до матері Романа. Та була в захваті і від подарунка, і ще більше — від Соломії. «Бачиш, сину, усе до кращого — не зламайся ваза, не знайшов би такої дівчини», — сміялася вона.
З того дня життя Романа змінилося. Вони з Соломією почали проводити разом усі вільні хвилини, гуляли парками, обговорювали фільми й книги, будували плани. Він познайомив її зі своєю донькою, яка приїхала на канікули, і, на щастя, вони знайшли спільну мову. Соломію вразили його доброта й турбота. А мати Романа часто згадувала той день, коли син розбив вазу, і казала, що це був знак долі. Сама Соломія дивувалася, як одна випадкова зустріч могла привести до такої щирої близькості. За півроку вони одружилися. Весілля було невигадливим, але дуже теплим. Мати Романа сказала тост, де знову подякувала долі за розбиту вазу. А Роман, дивлячись на дружину, знав — вона та, кого він чекав усе життя. І щоразу, проходячи повз ту саму полицю, він із посмішкою згадував, як одна розбита ваза привела його до щастя, на яке він навіть не наважувався сподіватися.
