В душі знову оселилося щастя
Вже не вперше помічала Оксана, як її чоловік Тарас тримається за лівий бік, де серце. Начебто непомітно, трохи погладить і відпускає руку, озираючись, чи не бачить дружина. А вона вже не раз питала:
Що, знову болить, Тарасе? Треба б до лікаря звернутися.
Пройде, буває, зараз відпустить, завжди однакова відповідь.
Девятий рік жили разом Оксана з Тарасом у селі, куди приїхали після інституту. Тарас закінчив сільськогосподарський, вона педагогічний. Але Оксана так і не пішла працювати, бо Тарас любив господарство, і двір був повний худоби: дві корови, вівці, порося, кури та качки. За всіма треба було доглядати. Тож дружина сиділа вдома, весь день на ногах. Тарас працював агрономом.
Оксану з тринадцяти років виховувала бабуся, бо батьки загинули згоріли у будинку, а вона тієї ночі була в бабусі. Тарас був місцевим. Але через три роки після весілля помер його батько серце враз спинилося, а ще через два роки пішла й мати.
Так і залишилися вони з дружиною самі. Усе було добре, але дітей не було. Обидва чекали і сподівалися, Оксана навіть плакала вночі, благаючи Бога подарувати їм дитинку. Та досі не виходило.
Вранці Тарас поснідав і збирався на роботу, але знову схопився за серце. Не встигла дружина підбігти, як він упав на підлогу серце зупинилося. Швидка приїхала, але було вже пізно.
Після похорону Оксана довго плакала, думала на самоті:
У тридцять років лишилася сама Чому ж у житті так несправедливо? Чоловіка дуже любила, а Бог забрав його. Усіх забрав. У чому ж я провинилася?
Вранці заходила до хліва, доїла коров і плакала:
Навіщо мені все це господарство? Роблю все через силу, бо жаль худобу, треба всіх нагодувати, коров подоїти ридала, думаючи, що ніхто не чує.
Але чула сусідка Наталія Петрівна, яка працювала завучем у школі. Якось зайшла до неї:
Оксано, чую, як ти плачеш. Розумію. Продавай худобу, навіщо тобі самій? Знаю, що в сусідньому селі у школі звільнилося місце вчительки початкових класів. Може, тобі туди влаштуватися? У нас усі місця зайняті, а там початкова школа, старші діти вже до нас їздять. Всього пять кілометрів. Хоча серед людей будеш, відволічешся. Погодься, ти ж педагог.
Дякую, Наталіє, дякую зітхнула Оксана.
За літо вона продала худобу, а до вересня вже була в сусідньому селі. Зявилася там гарна Оксана Михайлівна, її поселили у великому будинку. Прибрала, вимила вікна, все перемила.
Ось і почалося моє нове життя, говорила вона сама до себе. Тільки тин звалився, хвіртка не закривається треба якось полагодити.
Звернулася по допомогу, виділили їй штакетник. А ось ремонтувати треба самій.
Ганно, звернулася до сусідки, яка якраз розвішувала білизну, може, підкажеш, до кого звернутися, щоб тин поставили? Матеріал є, ось привезли.
Ганна витерла руки об фартух, підійшла ближче.
Є у нас тесля, золоті руки, але пиячить. Без пляшки нічого не робить. Вінка його винна дружина. Як одружилися, так і пють обоє. Був хлопцем не пив зовсім. У них і діти є дві донечки, чотирьох і двох років, але півроку тому їх забрали під опіку. Ти сама не ходи, я скажу Миколі.
Дякую, Ганно.
Наступного дня сусідка прийшла й повідомила:
Бачила сьогодні біля магазину Вінку. Завтра зранку прийдуть. Тільки купи пару пляшок вина без цього вони не працюють.
І справді зранку прийшли Микола з Вінкою, обидва з перегаром. Микола кинув інструменти у двір і озирнувся. Оксана вийшла.
Здорові були, господарко, гукнула Вінка, а чоловік кивнув на знак вітання.
Зімятий, неголений, з кудлатими волоссями, але в очах чистий погляд. Оксана на мить завмерла нагадали їй ті очі погляд покійного чоловіка.
Ось штакетник, махнула вона рукою.
Гей, господарко, самі бачимо, Вінка сіла на сходах, у тебе є чим запити? Неси сюди. Зранку горить. Миколо, іди сюди, командувала вона, треба прохмелитися.
Справлялася з пляшкою сприт
