Дід Микола сидить задумливий. Пенсіонер. Вільного часу достатньо. Він часто згадує часи своєї молодості. Адже тоді, в Радянському Союзі для діда жилося краще. Внуки сміються, що дід не може змиритися з нашим часом. А що тут миритися. Найперше – медицина. Внук запропонував діду Миколі обстежитися. Щось дихати не дає. Тому погодився з Іваном, найменшим внуком. Іван обіцяв повести в приватну клініку, де гарно поводяться з людьми.
Ще біля реєстратури дід Микола почув ціни, які озвучувала жінка. Та це ж пенсії не вистачить, щоб тільки зайти до лікаря в кабінет. А якщо ліки припише, за що їх купувати. Наступного разу не піду. Так думав дід Микола, йдучи слідом за внуком. Навіщо йому це. Скільки житиме, стільки й достатньо. А такі гроші викидати на вітер. Хіба це медицина? Якщо тільки дивляться, скільки ти можеш заплатити.
От як в Радянські часи, медицина безплатна. Йдеш, говориш, що болить. Тебе лікують. І ліки прямо в лікарні є. Не потрібно бігати по аптеках, шукати. Якщо оперувати, також все безплатно. А не дай боже помилка лікаря, то і судити можуть, якщо доведуть його вину. Так же і навчання. Все безплатно. Книги видають в школі. За сніданки не платили. Ще й на кружки різні рекомендували ходити, також безплатно. А вони порівнюють.
Дід Микола у свій час отримав квартиру від заводу. Стояв у черзі. Черга прийшла, отримав. І все безплатно. Наразі попробуй купити квартиру. Все життя потрібно працювати простому чоловіку, або їхати за кордон на заробітки. В країні роботи немає. А де вона поділася? Раніше сам вибираєш де працювати. Не сподобалося, пішов на іншу роботу. Стаж іде. Знаєш, що в майбутньому на старості, пенсія забезпечена.
Нині скільки людей залишилося без пенсії. Чекають, що пізніше платитимуть копійки. Хоч і на дідову пенсію не розженешся. Копійки, вони й є копійки. А скільки народу увечері гуляли містом. Наразі всі сидять в телефонах, та в ноутбуках. На вулиці пусто. Інколи пройдуть запізнілі прохожі. Ні з ким навіть розмовляти. Всі кудись поспішають. Дід Микола сумує. Його товаришів немає поруч. Одні попрощалися з життям, інших діти забрали до себе.
От як раніше, увечері музика, танці на танцмайданчику. Молоді стільки, що місця не вистачає, щоб танцювати. Наразі сидять по кафе, ресторанах. Де заробляють такі гроші? Коли за один раз викидають половину стану. Мабуть, діду Миколі потрібно міняти тему для роздумів. Тому, що нікому не доведе, що раніше кращі часи були. Діти усміхаються, внуки взагалі не розуміють про що дід веде мову.
Адже раніше мобільних телефонів не було. Внукам дивно, як спілкувалися? Що писали листи, для них то зовсім не зрозуміло, як це. Дід Микола знову перебирає в голові, скільки народу проживало тоді на їхній вулиці, не порахувати. Наразі одиниці. На сьогодні вистачить спогадів. Дідусь пішов відпочивати.
