-Щоб потрапити на прийом до інституту в столиці вам потрібно взяти ось ці документи та пройти вказані на цьому листку обстеження та здати аналізи. Проте вам важливо потрапити саме до завідуючого. – останню фразу лікар сказала вже шепотячи.
Так, обстежень багато, аналізів також, але ради свого хворого сина Яна ладна небо повалити та гори перевернути. Данилко, так звати сина Яни, недужав з самого народження. Дякуючи старанням та силі волі матері хлопець міг відвідувати звичайну загальноосвітню школу, відвідувати музичну школу та добре навчатись в обох школах. І це всупереч тому, що Данилко часто пропускав заняття через постійні обстеження та контроль спеціалістів.
Проте все було відносно добре лише до 14-цятирічного віку. Він почав марніти щогодини. Тепер їхнє життя пішло догори дригом. А все що раніше допомагало більш менш нормально жити перестало діяти. Хоча до цього йому стало навіть краще.
-Що це за чортівня?! – кричав на Яну завідувач столичного інституту ніяк не підбираючи слів та не контролюючи себе. – Ви глузуєте з мене чи вам просто гроші гаманець жмуть?! Ваш син – безнадійний! Я взагалі шокований тому, що він д ожив до своїх 14-цяти років! Тут лишився рік, хоча скоріше пів року! Я вам ніяк не допоможу, тому йдіть звідси! – розкричався професор та виштовхав відвідувачів з кабінету.
А це все відбулося тому, що в «світила розуму» був поганий настрій з самісінького ранку. То не міг виїхати з парковки, через сусіда, що поклав свого автомобіля так, що виїхати було неможливо, тому довелось викласти немаленьку таку суму на таксі в час пік.
І тут ще жіночка зі своїм сином, який невідомо як д ожив до чотирнадцяти. Глядить на професора з такою надією, ніби він чарівник з казки і вмить вилікує її безнадійного сина. Так ще й дає гроші, щоб точно взявся за малого. І все. Це стало останньою краплею. Професор розлютився і навіть не подивився в документи із записами про хворобу, результатами обстежень та аналізів. Та весь негатив і бруд вилив на неї, за що ні каплі соромно чоловіку не було.
Для професора це просто чергова ситуація з марними надіями матері та зривом на людей, а для Яни це ситуація, що відбилась у її та синовій пам’яті на дуже довго. Данило вийшов з кабінету ніякий. Весь час мовчав. Як не намагалась розговорити його матір – був німим як риба. З часом його поведінка дуже змінилась. Рідко бував дома, приходив лише ночувати та й те приходив пізно вночі.
Яна намагалась нарозумити хлопця, але той відповідав «Цей час, що мені залишився, я проведу так, як хочеться мені! Не заважай.» Так він проходив півтори місяці, а потім зліг. Тепер Яна не спить ночами не від очікування сина з гульок, а сидячи біля його ліжка в стаціонарі. Ніхто не міг зрозуміти, що не так і що робити, ні лікарі, ні їх консиліуми. Яна молилась кожного дня, щоб Бог привів до неї людину, яка врятує Данила. І Бог почув молитви матері.
Була в той період студентка інтернатури, яка й повідомила Яні, після того як глянула записи про хворобу Данила, розповіла про свого дідуся-професора, який раніше лікував людей з такими симптомами і лікував успішно, але зараз вже не практикує. Сказала адресу та попросила не розповідати від кого вони прийшли, мовляв дідусь злитись буде, що це вона направила Яну з Данилом до старого.
Яна хутко зібралась та пішла з Данилом до цього старого професора. Той вислухав історію сина та матері, ситуацію з столичним професором та дуже розчулився і вирішив все таки допомогти людям. Але він не тільки допоміг Яні та її сину як лікар, а ще й допоміг повірити в те, що Данило одужає та все буде добре. Він розповів декілька історій людей, яких він лікував та про те, що вони тепер спокійно живуть, хоча і з постійним контролем їхнього стану, проте живуть.
З того часу пройшло вже близько 10-ти років. Яна вже бабуся, а Данило, як ви вже зрозуміли, живий. Так, через свою хворобу він не може бути батьком для рідних по крові дітей, проте він став прекрасним батьком для двійнят, хлопчика та дівчинки, своєї дружини. Ні, він не вилікувався. Дива не сталось. Але Данило навчився жити зі своєю хворобою. Його стан стабільний завдяки лікарям та тодішній допомозі старого професора. Він повірив, що все буде добре і ця віра в певній мірі допомогла йому.
