Окей, слухай, була така історія…
Марія Іванівна зранку місця собі не знала — сьогодні її син Андрій мав привести до хати свою наречену. Жінка з світанку метушилася на кухні, накривала стіл, усе до дрібничок продумала. Оленка їй одразу сподобалась: лагідна, чемна, з гарним вихованням. Познайомились, сіли обідати, розбалакались. Та після вечері Андрій пішов провожати дівчину й повернувся через годину зовсім прибитий.
— Сину, що трапилось? — зтривожилась мати.
— Усе, мамо. Весілля не буде. Оленка мене кинула, — глухо відповів він.
— Як це кинула?.. Чому?
— Через тебе, мам…
Марія завмерла. Невже це правда?
Пізніше вона, ледве стримуючи сльози, дзвонила подрузі Ганні:
— Галю, приїжджай… Я не знаю, як далі жити. Я заважаю своєму синові, краще б мене й не було.
— Годі нести дурниці! — різко перебила Ганна. — Чекай, скоро буду.
З Андрієм вони жили удвох у скромній орендованій квартирі. Власного житла не було, родичів, які могли б допомогти — теж. Син ріс на очах, вчився, вступив до університету, а Марія працювала на двох роботах, щоб звести кінці з кінцями. Так і жили — важко, але дружно. Лише одне бентежило Марію: син довго не заводив серйозних стосунків. А їй так хотілося онуків…
Тому, коли в житті Андрія з’явилася Оленка, серце матері сповнилося надією. І ось, через півроку, він повідомив: вони подали заяву до РАГСу.
Марія готувалася до їхнього візиту, як до великої події. Оленка їй справді сподобалась. Але під час вечері та раптом спитала:
— А ви, Маріє Іванівно, тут довго ще?
— Як це? Я тут живу.
— У цій квартирі?.. — здивувалась Оленка.
— Так. З Андрійком.
— Зрозуміло… Вибачте, я просто не знала.
Розмова закінчилась, але в поведінці дівчини щось змінилося. Наступного дня вона відмовилась зустрічатися з Андрієм, а потім зовсім сказала, що відмовляється від весілля. Причина — вона не готова жити з його матір’ю.
— Я для них тягар, Галю! — ридала Марія. — А я б лише допомагала: і по господарству, і з дитиною… Вона ж вагітна!
— Послухай, — суворо сказала подруга. — Синові треба будувати своє життя. Ти ж сама через це проходила. Він чоловік, має бути головою сім’ї, а не жити з мамою до старості.
— Але я сама не вправлюсь. В мене ні нормальної пенсії, ні роботи…
— Значить, вправишся. Усі вправляються. І ти зможеш. Головне — не заважати їхньому щастю. Хочеш — матимеш онука, дружню родину й подяку сина. Не хочеш — втратиш усе.
Марія Іванівна наважилась. Наступного дня вона разом із Ганною пішла до Оленки.
— Дякую, що прийшли, — сказала Оленка після довгої розмови. — Я б сама не наважилась. Але… Дякую вам. І знайте: ми вас ніколи не покинемо. Якщо що — допоможемо.
— Ми?.. — здивовано перепитала Марія.
— Так. Я залишаюсь з Андрієм. Я його люблю. Але житимемо окремо. Дякую, що ви це зрозуміли.
Весілля таки відбулося. Андрій переїхав до Оленки. А коли в них народився син, Оленка сама запропонувала свекрусі пожити в них: їй потрібна була допомога.
Тепер Марія доглядає онука, готує смачні вечері, а одного разу Оленка підійшла до неї і сказала:
— Дякую вам, мамо… Навіть не уявляю, як би ми впорались без вас.
