Ото ж така історія! Ніколи б не подумала, що почую від когось: «Тобі б замок на холодильник поставити». Спочатку сміялася – ну що за дурниці, це ж просто їжа! Здавалося, це все жарти. Аж поки одного разу в супермаркеті не побачила на вітрині пластикові блокатори – замки для холодильників. І раптом зрозуміла: а це ж може бути моїм порятунком! Мене звати Оля, і я втомилась… втомилась від того, що мій чоловік їсть усе. Абсолютно все. Без залишку.
Тарас – мій чоловік. Коли ми тільки почали зустрічатися, мені здавалося, що в нього просто гарний апетит. Ну любить людина поїсти, то й що? Готувала із задоволенням, радувала його смачними стравами, старалася, як могла. Мені було приємно бачити, як він уплітає вечерю за обидві щоки. Тоді це здавалося проявом любові. Зараз – егоїзмом.
З часом ситуація стала нестерпною. Я приходжу додому з роботи – а холодильник порожній. Вчора ввечері він був забитий під вінець: борщ, котлети, гарнір, пиріжки. А сьогодні? Лише порожні контейнери, брудний посуд і плями соусу на дверцятах. І жодного каяття. Тарас ніколи не питає, чи можна це з’їсти. Не уточнює, чи залишити мені хоча б трохи. Він просто відчиняє холодильник – і з’їдає все, що там є.
Найгірше те, що я навіть почала ховати продукти. Так, як у дитинстві! Ховала сир за банками, залишала собі йогурт у пакеті на балконі, засовувала подалі улюблену курку… Все одно знаходить. Ніби в нього нюх, як у мисливського пса. Одного разу я навіть побачила, як він підігріває те, що я сховала, і з задоволенням їсть, причмокуючи. А потім ще й миття посуду на мене залишив.
Коли я поскаржилася подрузі, та лише посміхнулася:
– Зате який апетит! Радій, що не відмовляється від їжі, значить, смачно готуєш.
Смачно – так. Але ж я теж людина! Іноді мені хочеться просто взяти контейнер, відкрити його, сісти на кухні з чашкою чаю і поїсти в тихому задоволенні. Але кожного разу мене випереджають. Мій чоловік.
Одного разу я спеціально купила все, щоб приготувати улюблену страву старшої дитини – пиріг з м’ясом. Замісила тісто, зробила фарш, випекла. Син мав прийти зі школи пізніше, тому я залишила йому половину на вечерю. Але коли ми повернулися додому – пирога вже не було. Тарас з’їв усе. Один. За годину.
Син розплакався. Я не витримала і вперше в житті накричала на Тараса. А він у відповідь лише знизав плечима:
– Хотілося. Що тепер?
У Тараса, треба сказати, зовнішність відповідна – живіт, пухкі щоки, постійне сопіння від переїдання. В молодості хоча б ходив у спортзал, а зараз – лише телевізор і їжа. Коли я одного разу сказала йому, що їсти стільки – шкідливо, він образився. А коли натякнула, що може варто схуднути – відповів, що любить себе таким, яким є.
Я економлю, рахую гривні, купую продукти зі знижками, а він це все зметає за півдня. Сімейний бюджет тріщить по швах. Я залишаю в магазині майже половину своєї зарплати – лише на їжу. А він? Він вважає, що продукти – це моя обов’язкова справа. А його – їсти.
Одного разу я не витримала:
– Якщо ти їси за трьох, то хоча б плати за їжу. Купи продукти сам. Хоча б на тиждень.
Він подивився на мене так, ніби я запропонувала йому продати нирку.
– Що, тепер я вас усіх годуватиму? – обурився. – У нас спільна сім’я, а ти з претензіями.
Ось тоді я й зрозуміла – справа не в їжі. Справа в повазі. А точніше, у її відсутності. Якщо чоловік вважає нормою спустошувати холодильник, навіть не залишивши яблука дитині – він не думає ні про кого, крім себе. І це болісно. До сліз.
Діти вже теж почали помічати, що їм дістаються лише «обгризки» після тата. А коли я зварила узвар і спеціально сховала банку в коморі – старший сказав: «Мамо, ти тепер як у казці – їжу від тата ховаєш». І було боляче. Бо сказав правду.
Я не хочу перетворювати дім на поле бою. Але якщо ситуація не зміниться, мені дійсно доведеться купити той проклятий замок. Замикати холодильник на ключ. Або… просто поставити ультиматум.
Тому що я – не гральний кухар у їдальні. І не прислуга. Я – дружина. І мати. І теж заслуговую на повагу. Навіть у дрібницях. Навіть коли йдеться про звичайну вечерю.
