«Що ти ховаєш у холодильнику?»: історія про те, як я задумалася про замок на дверцях, тому що чоловік з’їдав усе до останньої крихти
Я й подумати не могла, що колись почую від когось: «Тобі б замок на холодильник повісити». Спочатку сміялася — ну який замок, це ж просто їжа! Здавалося, це все жарти. Поки одного дня в супермаркеті не побачила на вітрині пластикові фіксатори — справжні замки для холодильників. І раптом зрозуміла: а це ж може стати моїм порятунком. Мене звуть Олена, і я втомилася… втомилася від того, що мій чоловік з’їдає все. Без залишку.
Тарас — мій чоловік. Коли ми тільки починали зустрічатися, мені здавалося, що в нього просто гарний апетит. Ну любить людина поїсти, ну й що? Готувала я з задоволенням, пестила його смачними стравами, старалася, як могла. Мені було приємно бачити, як він уплетає вечерю за обидві щоки. Тоді це здавалося проявом любові. Зараз — егоїзмом.
З часом ситуація стала нестерпною. Приходжу додому з роботи — а холодильник порожній. Вчора ввечері він був забитий до стрічки: борщ, котлети, вареники, пиріжки. А сьогодні? Лише порожні контейнери, брудний посуд і плями від соусу на дверцях. І жодного каяття. Тарас ніколи не питає, чи можна це з’їсти. Не перевіряє, чи залишити мені хоча б трохи. Він просто відчиняє холодильник — і знищує все, що бачить.
Найгірше те, що я навіть почала ховати продукти. Так, як у дитинстві! Ховала сир за банками, залишала собі йогурт у пакеті на балконі, засовувала глибше улюблену курку… Все одно знаходить. Ніби в нього нюх, як у мисливського пса. Одного разу я навіть побачила, як він підігріває те, що я сховала, і з задоволенням їсть, причмокуючи. А потім ще й тарілки не помив.
Коли я поскаржилася подрузі, та лише усміхнулася:
— Зате який апетит! Радій, що не відмовляється від їжі — значить, смачно готуєш.
Смачно — так. Але ж я теж людина! Іноді мені хочеться просто взяти контейнер, відкрити його, сісти на кухні з чашкою чаю і поїсти в тиші, без поспіху. Але щоразу мене випереджають. Мій чоловік.
Одного разу я спеціально купила все, щоб приготувати те, що любить старший син — пиріг з м’ясом. Старанно замісила тісто, зробила фарш, спекла. Син мав прийти зі школи пізніше, і я залишила йому половину на вечір. Але коли ми повернулися додому — пирога вже не було. Тарас з’їв усе. Сам. За годину.
Син розплакався. Я не витримала і вперше в житті накричала на Тараса. А він у відповідь лише пожав плечима:
— Хотілося. Що тепер?
У Тараса, треба сказати, і зовнішність відповідна — животик, пухкі щоки, постійне сопіння від переїдання. У молодості він хоч у спортзал ходив, а зараз — лише телевізор і їжа. Коли я одного разу сказала йому, що так багато їсти — шкодить, він образився. А коли я натякнула, що, можливо, варто схуднути — відповів, що любить себе таким, який є.
Я економлю, рахую копійки, купую продукти зі знижками, а він все це зметає за півдня. Бюджет тріщить по швам. Зарплати ледве вистачає на їжу. А він? Він вважає, що продукти — це моя обов’язкова робота. А його — їсти.
Одного разу я не витримала:
— Якщо ти їси за трьох, то хоч купуй їжу сам. Хоч на тиждень.
Він подивився на мене так, ніби я запропонувала йому продати нирку.
— Що, тепер я буду годувати всю родину? — обурився. — У нас спільна сім’я, а ти з претензіями.
Ось тоді я і зрозуміла — справа не уІ тоді я вирішила, що якщо він не зміниться — я візьму таки той замок, але закрию його не на холодильнику, а на серці.
