Олена вийшла з магазину й спускалася сходами, коли перед нею зупинився червоний іномарковий авто. Із нього вийшла жінка — вітер підхопив полу її сукні, а пасмо волосся закрило обличчя. Вона звичним рухом відкинула коси, притиснула тканину й пройшла повз.
— Лізо? Лізонька! — кликнула її Олена.
Дівчина озирнулась, шукаючи, хто її покликав, й зупинила погляд на Олені.
— Невпізнала мене? — Олена підійшла ближче. — Я Олена, Олена Шевченко.
— Олена… Дійсно, не впізнала. Будеш довго жити, — сухо сказала Ліза.
— Бачу, ти йдеш… Давай відійдемо, заважаємо. Яка ж ти стала!
Ліза снисхільно посміхнулась.
— Ти тут мешкаєш? — запитала вона.
— Ні, працюю поруч. Вийшла в магазин на перерві. А ти?
— Слухай, а навіщо ми тут стоїмо? У тебе ж є час? Ходімо в кав’ярню, поговоримо. Коли ще зустрінемося?
— Давай, — погодилась Олена.
Вони зайшли в мале напівпусте кафе, більше схоже на заїжджий дворик. Сіли біля вікна. Ліза покликала офіціантку. Та, жуючи жуйку, неохоче підійшла й кинула меню на стіл.
— Не треба, — Ліза відсунула папку. — Два салати, дві порції медовика і чай. Швидше.
Офіціантка пішла, а Ліза звернулася до Олени:
— Ну, як життя?
— Нормально. Була заміжня, недовго. Дітей нема. А в тебе, бачу, усе добре.
— Не жаліюсь. — Ліза засміялась, показавши обручку.
— А діти є? — поцікавилась Олена.
Офіціантка принесла замовлене й пішла.
— Слухай, а твої батьки живі? — раптом спитала Ліза.
— Тато помер кілька років тому, а мама… Після його смерті здала.
Ліза налила чаю — запахло м’ятою.
— Шкода. Мені твої батьки подобались. Не те, що моя мати. Завжди незадоволена, ласкавого слова не почуєш. Не дивно, що тато від неї піш. Мені так подобалося в вас вдома — тихо, затишно.
Олена зітхнула…
***
Вони з Дмитром жили в одному під’їзді. Вона на четвертому поверсі, він — на третьому. Разом ходили в садочок, потім в одну школу. У Дмитра тато пив, часто лаявся. Тоді хлопець тікав до Олени.
У дев’ятому класі з’явилась нова дівчина — Ліза. Батьки розлучились, вона з мамою переїхала в сусідній будинок. Яскрава, вродлива, вона одразу привабила Дмитра. Олена ревнувала. Раніше вони ходили з дому разом, тепер…
— Ти що? Щось забув? — спитала вона, коли Дмитро зупинився посеред двору.
— Почекай трохи.
— На кого?
У цю мить вийшла Ліза, підбігла, посміхаючись лише до нього. Біля неї Дмитро ставав жартівливим, балакучим. Олена йшла поруч, сумна.
Після школи Дмитро біг до Лізи, чекав з її курткою в руках. Додому йшли втрьох, але про Олену забували. На перервах Ліза балакала з нею, ніби нічого не сталося.
Одного разу вони втрьох пішли в кіно. Коли світло запалили, Олена побачила, що Ліза з Дмитром тримаються за руки. Відстала — вони й не помітили.
Після школи Олена вступила на економічний, Дмитро — у технікум, Ліза — в училище.
Взимку Олена захворіла. Дивилась у вікно на засніжений двір і раптом побачила Лізу, що йшла до їхнього під’їзду. Вона відчинила двері, чекаючи на порозі… Але кроки затихли на поверсі нижче. Дмитро сказав: «Нарешті…»
Олену обсипало жаром. Вона сіла під вішалкою й заплакала.
Одного разу мама розповіла, що бачила маму Дмитра. Та скаржилась, що син пішов з дому — зняв квартиру з Лізою.
На останньому курсі Олена вийшла заміж за однокурсника. Жили зі свекрухою, яка втручалась у все. Чоловік був маміним улюбленцем. Одного разу вона спитала:
— Леоню, навіщо ти на мені одружився? Жодна дружина не замінить тобі маму.
Він лише знизав плечима:
— Мама хоче кращого. Звикнеш.
— Не хочу. Живи з нею.
Розлучились швидко.
Лише раз вона бачила Дмитра на похоронах його батька. Поговорити не вдалось.
***
Тепер Ліза сиділа навпроти в кафе — гарна, задоволена. Офіціантка принесла салати. Олена відкусила медовик, ковтнула чай.
— А Дмитро?
Ліза зупинилась, роззявила рота.
— Невже досі кохаєш його?
— Знаєш, я тобі заздрила. У тебе була хороша родина, а в мене — лише краса. Я привабила Дмитра, а він так легко пішов за мною.
— Але ми були різні. Йому требала сім’я, діти, а я хотіла жити. Тепер у мене заможній чоловік, усе, про що мріяла.
— А Дмитро?
— Купив однушку. Живе один. Шлях вільний. І що ти в ньому знайшла?
Олена подивилась на годинник.
— Вибач, мені на роботу.
— Ну-ну, — Ліза відпила чаю й поморщилась.
Олена дістала гаманець.
— Забудь. Це я запросила.
Не попрощавшись, Олена пішла, але біля дверей повернулась.
— АдВона подивилась на салфетку з адресою, посміхнулась і подумала: “Життя дає другий шанс, і я його не втрачу.”
