Нещодавно я вийшла заміж й переїхала зі своїм чоловіком у новий будинок. Моя бабуся після смерті чоловіка переїхала жити в село, а квартиру здавала квартирантам. Дізнавшись, що я тепер не самотня бабця вирішила заповісти своє майно мені. Дуже щедрий подарунок на весілля.
Звісно у квартирі потрібно було все оновити, зробити ремонт, купити нові меблі. За що ми й прийнялися одразу після переїзду. Через ремонтні роботи до нас частенько прибігали сусіди сваритися. Доводилося домовлятися про певний час, щоб ми нікому не заважали. Я знаю, що інші на нашому місці махнули б рукою й не підлаштовувалися, але не хотілося розпочинати своє життя на новому місці зі скандалів. Тим більше я дотримуюся думки, що із сусідами варто дружити.
Якось увечері роздався вхідний дзвінок. Ми здивувалися, адже того дня не шуміли й на гостей не чекали. Хто б це міг бути. Коли я відчинила двері на порозі стояла мініатюрна бабуся з приємною посмішкою й пирогом у руках.
-Дитинко, я лише сьогодні повернулася з дачі й тут сорока на хвості принесла, що у нас нові мешканці. Хочу привітати вас й пригостити пирогом власного приготування.
-Це так приємно. Дякую! Що ж ви стоїте на порозі. Проходьте, будь ласка.
Я провела гостю на кухню, де вона познайомилася з моїм чоловіком й ми всі прийнялися чаювати.
Зіна Григорівна розповіла, що мешкає сама. У неї є син та онук, але вони живуть дуже далеко. До старенької навідуються лише двічі на рік і то на свята. Щоб не сидіти у чотирьох стінах на вихідних вона їздить до себе на дачу. Саджає та доглядає городину, збирає фрукти, робить закрутки.
От тільки здоров’я у неї вже не те, частенько стареньку підводить. Останнім часом вона подумує продати дім у селі й доживати свої дні у квартирі.
Мені стало так шкода старенької. На вигляд вона дуже добра й привітна. Не знаю чому, але я запропонувала їй свою допомогу. Сказала, що вона може звертатися до мене, коли їй потрібно буде купити продукти чи ліки або ж допомогти чимось по дому.
-Ти дуже добра, дитино. Чого ж я маю морочити тобі голову. Звертатимуся лише в разі крайньої потреби.
Ця крайня потреба з’являлася в Зіни Григорівни кожного дня. Я стала посильною для пенсіонерки. Бігала по черзі то в аптеку, то в магазин. Навіть на пошту забрати посилку, яку надіслав син. Скаржитися не могла, бо ж сама запропонувала, але сердилася на сусідку. Невже не можна одразу скласти список всього необхідного, щоб я не бігала по сто разів в один і той самий магазин.
Якось старенька попросила завезти її на дачу на вихідних. У нас з чоловіком планів не було, тож я погодилася. Мало того, що довелося допомагати їй збирати яблука, груші й мити банки, так вона ще й змусила мене варити варення, поки сама теревеняла зі своєю подругою. Я відвернулася лише на хвилинку, а коли повернулася, то побачила, що варення збігло на плиту. Стільки диму набігло. Зіна Григорівна одразу накинулася на мене з докорами:
-Що ж ти за хазяйка криворука! Нічого доручити не можна. Ти ж мені все варення зіпсувала! Чим я тепер ласуватиму зимою, а що сину передам? Безсовісна.
Вона обзивала мене й лаяла так, ніби я їй щось винна! Мені стало так образливо, ледь вдалося стримати сльози. Ввечері ми повернулися в місто, я допомогли старій занести торби у квартиру, а коли зібралася йти повідомила:
-Більше до мене можете не телефонувати. Я вам допомагати більше не буду!
Зіна Григорівна удала з себе дуже ображену бабусю, яка гадки не має, що сталося й чому я була з нею такою різкою. Наступного дня весь під’їзд гудів про те, що я невихована й жорстока дівчина, яка образила бідолашну пенсіонерку. От і допомагай після цього стареньким.
