Донька уже втретє за останні пів року вигадувала причину, щоб не приїжджати до мене в село. Відколи я залишила їй квартиру у місті й переїхала у старий батьківський будинок, Марина знати забулася свою єдину рідну людину.
Добре, що чоловік не дожив до такого часу, коли батьки стають тягарем для своїх дітей. Марина моя єдина дочка. Змалечку ми плекали у ній усю свою любов та турботу. Вона росла, не знаючи ні в чому відмови. Не можу сказати, що ми її розпестили, але й дозволяли досить багато.
Відколи дочка привела додому свого хлопця Романа, я зрозуміла, що стала третьою лишньою. Діло молоде, зрозуміло, що закохані хочуть побути наодинці. Орендувати житло вони не можуть через скрутне фінансове становище, тож Марина попросила мене переїхати жити в село. Вона обіцяла приїжджати в гості кожних вихідних й допомагати мені на городі та в саду.
Я погодилася, сподіваючись, що вона дотримається свого слова. Перший місяць так і було, а відколи вона переоформила квартиру на себе, то одразу забулася дорогу до рідної матері. Тепер мені доводиться всьому давати раду самостійно. Роки уже не молоді, мені важко самотужки саджати город та збирати урожай фруктів та овочів. А ще потрібно заготовляти дрова на зиму, а це, на хвилиночку, моя піврічна пенсія. Звідки брати такі гроші?
Щоб хоч якось триматися на плаву, почала продавати овочі, фрукти та закрутки. Ще саджаю та продаю кімнатні рослини, а взимку шию фартушки та в’яжу шкарпетки. Гроші це невеликі, але на буханець хліба вистачає. Шкода, що Марина не розуміє моїх проблем та навіть не цікавиться життям самотньої матері.
Думаю, вона ще прийде до мого порогу, щоб попросити про чергову допомогу, але я більше не буду такою довірливою й не простягну їй свою руку. Нехай вчиться жити без матері, як я навчилася жити без дочки.
