Вже довгих шість років минуло як не стало моєї Тамари. Завжди усміхненої веселої та життєрадісної дружини. А я досі не можу оговтатися. Адже все у квартирі нагадує мені про неї. Я не наважився навіть її шампунь викинути. Я досі на кожне свято, купую її улюблені квіти й ставлю їх у її улюблену вазу. Приїжджала донька і якщо спочатку просила, то цього разу вже насварила мене. Сказала, що я сам себе в м _0гилу зведу.
І я нарешті вирішив, що дійсно пора щось міняти, адже життя триває, а я за своєю тугою не помітив як онуки підросли. Але почати нове життя у своїй квартирі мені важко, тому вирішив її продати. Продати так, як все є, з меблями, речами, посудом. Зібрав лише найнеобхідніше. Поки квартира в продажі, та я знайду нову у місті де живе донька. А цей час я житиму в доньки, у мене там двоє онуків.
Завтра від’їзд, а я сиджу й оглядаю кожен куточок кімнати. За двадцять два роки, ми були безмежно щасливі. Кожна річ це спогади. Як ми ходили вибирати ці шпалери й сперечалися за узори на них. як ми любили сидіти на нашому балконі коли йшов дощ, та пити чай і любуватися каплями на склі. Перші кроки нашої донечки, навіть її малюнки якими ми прикрасили стіни і я досі їх не зняв. Одяг дружини досі висить у шафі, плаття яке я їй подарував на день народження, ще нове. Вона його тримала для особливої події, так і не встигла одягти. Квіти на підвіконні, посуд у серванті, білизна в шафі, шпалери на стінах, штори на вікнах, книги на полицях – всюди я бачив її, мою Тамару.
Я ще маю попрощатися з сусідами, вони в мене на диво також дуже душевні та милі люди. Весь час були опорою для мене, коли доньки не було поряд.
Сподіваюся, що нові власники зможуть жити у квартирі щасливо. Я залишаю тут лише хороші спогади, без жодного негативу. А сам у шістдесят почну нову сторінку мого життя.
