Щоб уникнути сорому, вона погодилася жити з чоловіком, у якого був горб Але коли він прошепотів їй на вухо своє прохання, вона аж присіла від здивування
Василю, це ти, сину?
Так, мамо, я! Вибач, що так пізно
Голос матері, тремтячий від тривоги й втоми, долинув із темної сіней. Вона стояла у вицвілому халаті, з ліхтариком у руці ніби чекала його цілу вічність.
Васильку, серденько моє, де ж ти пропадав до пізньої ночі? Небо вже чорне, зорі світяться, як вовчі очі
Мамо, ми з Іваном вчили уроки. Готувались Загубився у часі. Вибач, що не подзвонив. Ти ж і так погано спиш
А може, ти до дівчини бігав? раптом примружила очі вона. Чи не закохався часом, га?
Мам, ну годі тобі! сміявся Василь, знімаючи черевики. Хто на мене подивиться? Горбатий, руки, як у мавпи, а голова ніби бурян нестрижений?
Але в її очах майнув біль. Вона не казала, що бачить у ньому не потвору, а сина, якого виростила самотужки, у бідності, у холодній хаті.
Василь справді не був красунчиком. Зріст ледве метр шістдесят, постава зігнута, руки довгі, майже до колін. Голова велика, з кудлатими кучерями, що стирчали, як у чубатика. У дитинстві його дражнили «мавпою», «лісовим чортом», «дивовижем». Але він виріс і став більшим, ніж просто людина.
Вони з матірю, Ганною Іванівною, приїхали в це село, коли йому було десять. Втекли з міста від злиднів, ганьби: батька заарештували, мати пішла. Залишилися самі-одинці. Двоє проти всього світу.
Не жилець твій Василько, воркотала баба Параска, позираючи на кволягу. Провалиться крізь землю і сліду не лишиться.
Та Василь не провалився. Він вчепився в життя, як репях у спідницю. Ріс, дихав, працював. А Ганна жінка із залізним серцем та руками, зіпсованими роками у пекарні пекла хліб на все село. По дванадцять годин на добу, рік за роком, поки сама не зламалася.
Коли вона злягла, Василь став і сином, і дочкою, і лікарем, і нянькою. Мив підлогу, варив борщ, читав уголос старі газети. А коли вона померла тихо, як осінній вітерець він стояв біля труни, стиснувши кулаки, і мовчав. Бо сліз у нього вже не було.
Люди не забули. Сусіди принесли їжу, дали теплі речі. А потім несподівано до нього почали заходити. Спочатку хлопці, що цікавились радіо. Василь працював у радіовузлі лагодив приймачі, паяв дроти. У нього були золоті руки, хоч і незграбні з виду.
Потім почали завідувати дівчата. Спочатку на чай із варенням. Потім засиджувались. Сміялись. Розмовляли.
І одного разу він помітив: одна з них Оксана завжди залишалась останньою.
Ти не поспішаєш? спитав він, коли всі вже розійшлись.
Мені нікуди, тихо відповіла вона, опустивши очі. Мачуха мене ненавидить. Брати грубі, злі. Батько пє, а я для них зайвий рот. Живу у подруги, але й там не надовго А в тебе спокійно. Тихо. Я тут не почуваюсь самотньою.
Василь подивився на неї і вперше зрозумів, що може бути комусь потрібен.
Живи в мене, просто сказав він. Мамина кімната пустує. Ти будеш господинею. А я нічого не вимагатиму. Ні слова, ні погляду. Просто будь тут.
Люди заговорили. Шепотілися за спиною:
Як так? Горбун і така красуня? Це ж сміх!
Та час минав. Оксана прибирала, варила юшку, посміхалась. А Василь працював, мовчав, дбав.
І коли вона народила сина, усе перевернулося з ніг на голову.
На кого він схожий? цікавились у селі.
А хлопчик, Миколка, дивився на Василя і казав: «Тату!»
І Василь, який ніколи не думав, що стане батьком, раптом відчув, як щось тепле розкривається в грудях ніби маленьке сонечко.
Він учив Миколку лагодити розетки, ловити рибу, читати. А Оксана, дивлячись на них, казала:
Тобі треба знайти жінку, Василю. Ти ж не один.
Ти мені як сестра, відповідав він. Спочатку тебе заміж віддам. За чесного, доброго. А там побачимо.
І такий знайшовся. Молодий козак із сусіднього села.
Справили весілля. Оксана поїхала.
Але одного разу Василь зустрів її на дорозі і сказав:
Хочу попросити Віддай мені Миколу.
Що? здивувалась вона. Навіщо?..
Я знаю, Оксанко. Коли народжуєш дитину усе змінюється. Але Микола він же не твій рідний. Ти забудеш про нього. А я я не зможу.
Я не віддам його!
Я не забираю, тихо відповів Василь. Приходь у гості, коли захочеш. Просто дозволь йому жити зі мною.
Оксана задумалась. Потім покликала сина:
Миколко! Іди сюди! Скажи, з ким хочеш жити зі мною чи з татом?
Хлопчик підбіг, очі горіли:
А
