Коли я нарешті знайшла особисте життя, донька назвала мене божевільною і заборонила бачитися з онукою.
Усе своє життя я віддала доньці, а потім — онучці. Та, здається, мої рідні забули, що в мене теж є право на власне щастя, яке не обмежується лише ними. Вийшла заміж я дуже рано — у двадцять один рік. Мій чоловік, Іван, був тихою, спокійною людиною, працьовитим до кінчиків пальців. Одного разу йому запропонували поїхати у відрядження на кілька тижнів — нібито гарний заробіток, перевезення вантажу в іншу область.
Він так і не повернувся. Досі я не знаю, що сталося тієї поїздки. Просто одного дня мені подзвонили і повідомили, що Івана більше немає. Я залишилася сама з дворічною донечкою на руках, у повній самоті. Батьки чоловіка давно померли, а мої жили в іншому місті. Я не розуміла, як вижити і як прогодувати дитину.
На щастя, після Івана нам із донькою дісталася його однокімнатна квартира у Києві. Якби не це — не знаю, як би ми впоралися. За освітою я вчителька, тому спочатку намагалася підробляти репетиторством вдома, але займатися з учнями, коли поряд бігає і капризничає мала дитина, було майже неможливо.
Я не могла влаштуватися на повноцінну роботу через маленьку Марійку. Як залишити дворічну дитину саму на цілий день? Мати приїхала одного разу, побачила мою розпач — і забрала Марію до себе. Майже два роки вона жила з бабусею та дідусем, а я працювала без вихідних. Викладала в школі, брала додаткові уроки, займалася приватним репетиторством.
На вихідних я їздила до доньки. Кожне прощання розривало мені серце. Потім була черга до дитячого садка — я боялася, що знову доведеться сидіти вдома на лікарняних, але, на щастя, донька виросла міцною і майже не хворіла. З часом ми залишилися вдвох. Потім школа, потім університет.
Я працювала на знос, щоб у неї були найкращі кросівки, спідничка, блузка. Майже ніколи не обходилося без двох, а то й трьох робіт одночасно. Та коли Марійка закінчила навчання і влаштувалася на роботу, я вперше з полегшенням зітхнула. І в той же момент відчула шок — адже тепер я нікому не потрібна.
Мені більше не треба було хапатися за будь-які підробітки. Організм вже почав давати збої, а з друзів у мене залишився лише кіт Тішка. Донька іноді приїжджала на вихідні, але розважати самотню матір цілий день — явно не було в її планах. Я почувалася покинутою. Все змінилося з народженням моєї онуки Софійки.
За кілька місяців до її появи я переїхала до доньки та її чоловіка — Віталіка. Покупки, прибирання, збори до пологового — усе лежало на мені. А потім, коли Марійка вийшла на роботу, я повністю взяла на себе турботу про малу. Але не скаржилася — навпаки, я знову почувалася потрібною.
Цього року Софійка пішла до школи. Після занять я забирала її до себе, годувала, робила уроки, гуляли в парку чи ходили на гуртки. Саме там, у парку, ми і познайомилися з Олексієм. Він теж гуляв із онукою. Ми розговорилися. Олексій рано овдовів, як і я, і тепер допомагав своїй доньці виховувати малу.
Коли я пізнала Олексія, ні на що не сподівалася. Жодного разу за все життя після смерті чоловіка я не була ні на побаченні, ні на вечері. Спочатку — мала дитина, потім — робота. Після народження онуки я з гордістю називала себе бабусею. А хіба у бабусь бувають кавалери? Виявилося — бувають. Олексій нагадав мені, що я все ще жінка.
Перше повідомлення від нього із запрошенням зустрітися наодинці, без дітей, стало для мене шоком. З ним почалося моє нове життя. Ми ходили в кіно, до театру, їздили на фестивалі, на виставки. Я знову відчула смак життя.
Однак, на жаль, моя донька сприйняла це із неприязню. Все почалося зі звичайного дзвінка у суботу вранці:
— Мам, ми зараз приїдемо з Софійкою, посидиш з нею на вихідні?
— Пробач, рідненька, але в мене вже плани. Нас немає у місті. Наступного разу скажи заздалегідь — обов’язково посиджу.
Марійка невдоволено хмикнула і відключилася. У понеділок ми з Олексієм повернулися додому. Я була у гарному настрої, сповнена сил. Навіть Софійка помітила, як у мене сяють очі. Усе було спокійно до п’ятниці, доки не пролунав новий дзвінок:
— Нас запросили друзі, можна я залишу Софійку?
— Ми ж домовилися — попереджати заздалегідь. У мене все вже сплановано.
— Знову ти бродиш із своїм Олексієм?! Він тобі зовсім розум затуманив! — закричала вона.
— Марю, що ти несеш? — намагалася я заспокоїти її.
— Ти зовсім забула про Софійку! Казала ж раніше, що тобі не потрібне особисте щастя. А тепер що? Все змінилося?
— Так, змінилося! Я знову жива. Хотіла б, щоб ти зрозуміла мене — як жінка жінку.
— А Софійка як має тебе зрозумі— А Софійка як має тебе зрозуміти, коли ти ставиш свої бажання вище за неї? — пролунав у відповідь холодний голос, і ця фраза залишилася висіти у повітрі, нагадуючи, що іноді щастя одних стає болем для інших.
