Ой, слухай… Як тільки я пішла на пенсію, почалися проблеми. Мені шістдесят. І вперше в житті я відчуваю, що мене немов би немає: ні для моїх дітей, ні для онуків, ні для колишнього чоловіка, а тим більше для цього світу.
Тілом я тут. Ходжу по вулицях, ходжу до аптеки, купую хліб, підмітаю подвіря під вікном. Але всередині пустота, і щоранку вона стає все більшою. Тепер, коли мені не треба бігти на роботу. Тепер, коли ніхто не дзвонить і не питає: «Мамо, як справи?»
Я живу одна. Вже давно. Мої діти виросли, у кожного своя родина, і живуть вони в інших містах: син у Львові, донька у Харкові. Онуки підростають, а я їх майже не знаю. Не бачу, як йдуть до школи, не вяжу їм шарфики, не розповідаю казок на ніч. Мене ніколи не запрошують у гості. Жодного разу.
Одного разу я спитала доньку:
Чому ти не хочеш, щоб я приїхала? Я могла б допомогти з дітьми
А вона відповіла спокійно, але холодно:
Мамо, ти ж знаєш мій чоловік тебе не виносить. Ти завжди втручаєшся, і вона ж у тебе свої черги
Це був удар по серцю. Я почувалася приниженою, злою, ображеною. Я не навязувалася, просто хотіла бути поруч. Але послання було чітке: «Ти тут не потрібна». Ні моїм дітям, ні онукам. Ніби мене викреслили. Навіть колишній чоловік, який живе в сусідньому місті, ніколи не знаходить часу зустрітися. Раз на рік холодний вітання на Різдво, ніби з милості.
Коли я пішла на пенсію, думала: нарешті час для себе. Почну вязати, буду гуляти вранці, запишуся на курси малювання, про які мріяла. Але замість радості прийшла тривога.
Спочатку зявилися дивні симптоми: серцебиття, запаморочення, дикий страх смерті. Я обійшла купу лікарів. Робили аналізи, ЕГК, МРТ Усе в нормі. Аж поки один лікар не сказав:
Пані, це емоційне. Вам треба з кимось говорити, спілкуватися. Ви дуже самотня.
І це було гірше за будь-який діагноз. Бо немає таблетки від самотності.
Іноді я йду в магазин просто, щоб почути голос касирки. Інше разі сідаю на лавку в парку з книжкою, вдаю, що читаю, сподіваючись, що хтось підійде. Але люди завжди кудись поспішають. У всіх є мета. А я просто існую. Дихаю. Памятаю.
Що я зробила не так? Чому моя сімя віддалилася? Я виховувала їх сама. Їхній батько пішов рано. Працювала на двох роботах, готувала, прасувала форми, лікувала, коли вони хворіли. Не пила, не гуляла. Віддала все, що мало.
А зараз я просто зайва.
Була занадто суворою? Занадто владною? Я просто хотіла для них кращого. Щоб виросли хорошими людьми. Щоб не потрапили до поганої компанії. А в результаті залишилася сама.
Я не шукаю жалю. Просто хочу зрозуміти: я була настільки поганою матірю? Чи це просто ритм сучасного життя кредити, гуртки, безкінечний біг де вже немає місця для літньої жінки?
Дехто каже:
Знайди собі пару. Зареєструйся на сайті знайомств.
Але я не можу. Я не довіряю легко. Після стількох років самотності вже немає сили відкриватися, закохуватися, впустити чужу людину в своє життя. Та й здоровя вже не те.
І працювати теж не можу. Хоча б тоді був колектив: розмови, сміх. А зараз лише тиша. Така важка, що іноді вмикаю телевізор, просто щоб почути голоси.
Іноді думаю: якщо я зникне, хтось помітить? Ні мої діти, ні колишній, ні сусідка з третього поверху. І ця думка затуманює мене страхом.
Але потім глибоко вдихаю. Встаю, готую чай на кухні і кажу собі: може, завтра буде краще. Може, хтось згадає. Може, буде дзвінок. Лист. Може, я ще щось значу.
Доки є надія я житиму.
