Сьогодні я зрозуміла, що таке щастя.
Ідучи додому, Марійка дякувала долі, принаймні її старша донька Олеся буде щаслива. Їй самій не пощастило в житті. Але вона ні про що не шкодувала, вірила, що все відбувається так, як призначено.
«Було мені суджено зустріти Тараса, зустріла й покохала, а потім і за чоловіка пішла. Народила Олесю, а чоловік сина хотів. Захотіла його порадувати знову завагітніла та народила сина Данилка. Саме після його народження й почалися всі негаразди. Данилко народився інвалідом, прикутим до візка на все життя.» Марійка важко зітхнула, відчиняючи двері у підїзд.
Колись вона зібрала всю свою волю й твердо вирішила
Тарас, дізнавшись про діагноз сина, одразу зібрав речі та пішов, кинувши на останок:
«На мою допомогу не розраховуй.»
Після його втечі у Марійки опустилися руки. Доньці шість років, син хворий. Вночі вона ридала, занурившись у подушку, думала не витягне.
«За що мені таке? За що?» питала вона у неба.
Але одного разу зібралася:
«Плач не плач, а дітей піднімати треба. Ніхто не прийде й не допоможе. Це моє життя, це мій біль.»
Олеся ходила в садочок, потім до школи. З Данилком займалася, вкладаючи в нього всю душу. Він обожнював матір і сестру, підростав. А Олеся ввечері возилася з братом, даючи мамі час на спокій та домашні справи. Так і жили втрьох, росли в теплі та любові. Марійці пощастило знайти роботу вдома, щоб завжди бути поруч із сином. Олеся дорослішала та допомагала. Час минав.
Відчинивши двері квартири, вона побачила, як донька крутиться перед дзеркалом у весільній сукні. Дивилася на Олесю з захопленням, а на очі набігали сльози. Ось і виросла її донечка, стала красунею. Раділа, що змогла виховати її та дати освіту. А тепер вона виходила заміж за Ярослава, гарного хлопця, самостійного, який навіть мав свою оселю.
«Олесю, яка ж ти в мене красуня! Ярослав просто очманіє, коли побачить тебе в цій сукні. А чи не рано ми її купили? Казали колись із весіллям не поспішай.»
«Мамо, ну чому ти завжди псуєш настрій? Ніщо не рано. Ярко сказав, що у нього знайомі в загсі, тому розпишуть нас швидше,» відповіла донька, знімаючи сукню.
«Добре, це я так, нагадалася мені прикмета. Все буде добре, тільки не показуй сукню Ярославу до весілля.»
Марійка пішла до кімнати сина. Данилко усміхнувся. Поговоривши з ним, вона вийшла на кухню.
«Як швидко виросла Олеся,» думала вона. «Вже закохалася в свого Ярослава та й заміж збирається. Хлопець, здається, порядний, сподобався відразу. Серце матері не обманеш.»
Згадала, як Ярослав урочисто сказав:
«Я люблю вашу доньку й обіцяю, що вона ні в чому не буде мати потреби. Вона буде щаслива зі мною! Хочу влаштувати розкішне весілля, багато гостей. Але ви не хвилюйтеся усі витрати я беру на себе. Заробляю я гідно.»
«Ну що ж, Ярославе, тепер я спокійна за доньку,» усміхнулася Марійка, подякувавши Бога в дусі за такого зруч
