Бабця наша, Лариса Сергіївна, свого часу була гарною медикинею. Скільки людей у нашому селищі лише добрим словом стареньку згадують. Рятувала вона життя не одному односельцю й від «подачок» завжди відмовлялася. «На тому світі зарахують, а ви приберіть, бо більше не допомагатиму» – завжди казала вона.
Жила все життя як праведниця. Нікого ні словом, ні ділом не образила, а старість все одно мученицькою виявилася. Злягла бабця у віці 68 років, інсульт, паралізувало повністю ліву сторону. Мама тоді її до нас забрала, облаштувала бабці літню кухню й доглядала її.
Коли ненька була на роботі, старенька була на мені. Приготувати їсти, погодувати, подати води, посидіти та розважити – це для мене не важко, а от гігієнічний догляд я робити не могла. Мама цілий день, як муха в окропі, а крім хворої у неї ж іще й хатні справи, город й вічно невдоволений тато.
Відколи бабуся до нас переїхала, батько майже з дому виселився. Навмисне після роботи у дружків своїх затримувався або кабак не минав. Приходив у чортів голос і такий як треба. Вдома крики, сварки, хвора бабуся, а у мене здача ЗНО на носі та вступ до університету.
Шкода мені було маму саму залишати, як-не-як, а я хоч чимось їй допомагала. Ненька наполягла, що навчання набагато важливіше. Мені про майбутнє думати варто, а вдома вона вже якось сама дасть всьому раду. Вступила я до столиці на державну форму, вдалося домовитися про місце в гуртожитку. У будні навчалася, на вихідних шукала підробіток. Не хотіла брати у мами гроші, вона й так все на бабусю витрачала, про себе взагалі не думала.
Приїжджала додому лише влітку на кілька тижнів й назад, бо працювала. Мама змарніла, схудла, обличчя посунулося, постаріла. Сама на себе не схожа. Вона у мене така кругла та пишна жіночка була, нічого від того не залишилося. Худюща, страх. Бабця вередлива стала, свариться, їсти не хоче, перебирає харчами. Батько взагалі молодець – пішов з дому, залишивши всі проблеми на дружину.
«Добре, що пішов, хоч на одну проблему менше стало!» – сказала мені мати, коли я запитала чи не сумує вона за ним. Ми довго говорили дійшли розмови й про старість.
-Дочко, якщо я доживу до такої пори, коли втрачу світлий розум на ясну пам’ять, навіть не думай доглядати за мною та марнувати своє життя. Відвези у будинок для літніх людей й не жури себе. Люди будуть багато чого говорити, а ти й не слухай. Ти для себе життя живеш, от і про себе в першу чергу і думай. Вважай, що це моя воля.
-А чого ж ти тоді так не вчиниш з бабусею? – запитала я у неї.
-Бо дурна була, думала, що від людей соромно, але, бач, чим все вилізло. Бабуся не вічна, скоро покине нашу землю, а я сама залишуся.
Погляну на маму й сльози навертаються. Якби ж то я могла чимось зарадити…
