“Шкода, що не мій”
Дівчата, приходьте в суботу до мене, повеселимося від душі, чайку попємо,” весело запросила Дарина своїх колег Оксану та Марію.
“Добре, принесу пляшку гарного вина,” пообіцяла Оксана, вона розумілася на винах.
“А я щось смачненьке приготую,” додала Марія. Усі знали, що в неї золоті руки.
“Чому не в кафе?” поцікавилася Оксана.
“Ой, дівчата, в кафе ми й так часто. А вдома вільно, потанцюємо, не дивитимуться з осудами,” махнула рукою Дарина.
“Ти права,” підтримала Марія. “Вдома спокійніше.”
Всі три були близько сорока, працювали разом, здружилися. І ще одне їх обєднувало усі були самотні. Дарина розлучилася десять років тому. Оксана ніколи не була одружена, але виховувала доньку, яка вже мала свою родину. Марія була спокійнішою, але чоловік кинув її з трирічним сином.
“Ну й хай йому грець,” відреагувала Дарина, коли її наречений раптом поїхав до Німеччини з іншою.
Оксана гарна, жвава, часто міняла чоловіків, але серйозно так і не зробила крок. Жила недалеко від офісу, їздила на авто.
Марія не була красун, але в ній була таємнича привабливість, хоча Дарина й Оксана пошепки називали її “сірою мишкою”.
