Одностороння дорога
— Може, ще й труси йому підеш прати? Шкарпетки? Він же дорослий мужик, матінко! Хай сам розбирається, — докоряла жінці Вадим, коли Іра натягала куртку.
Слова йому виходили ніби без звинувачень, але з таким холодом у голосі, що дружина на мить завмерла. Вона опустила голову, засунула руки в кишені й, не обертаючись, повільно застібнула блискавку.
— Може, ти просто помовчиш? — тихо відповіла вона.
Чулися кроки. Вадим зітхнув і пішов у вітальню. Знову вечір. Знову сам. А вона мчить до свого батька…
Біля під’їзду лежав сніг. Не той, який радує під Новий рік — білий й пухнастий. Ні, цей уже здавався під натиском березневого сонця. Він навіть не танув, а просто перетворювався на чавкаючий мокрий сніг під ногами.
Іра сіла в машину й на кілька секунд уткнулася чолом у кермо. Хотілося ревти. Хотілося, щоб хтось зрозумів і підтримав. Але поруч нікого не було. Вона глянула на пакет із продуктами.
Запечені яблука… Колись її батько обожнював їх. Сам готував, а тепер, мабуть, навіть не пам’ятає, як користуватися духовкою.
Чоловік Іри, Вадим, не завжди був таким буркотливим. Коли вони щойно одружилися, він був легким, уважним, турботливим. Її зворушувало, як він метушився, коли піклувався про неї й дітей.
Але саме після народження другої дитини й зростання витрат у ньому прокинулося щось інше. Він вважав, що світ ділиться на своїх і чужих. За свою «зграю» він був готовий на все, а от будь-яке втручання ззовні сприймав майже як напад. Він засуджував допомогу чужим і вважав це слабкістю.
Спочатку Ірі навіть подобалося це, потім вона переконувала себе, що це така мова кохання. А тепер, коли «чужим» виявився її батько… Вона не знала, що робити…
— Я поїхала. Зняла однушку біля метро. Подала на розлучення, — одного разу сказала Ірі мати.
Пролунало це так легко, ніби йшлося не про шлюб, а про вибір занавіски для ванної. Для Іри ця новина стала несподіванкою, хоча все йшло до цього давно.
— Ось, здається, і нормальний він чоловік. Але нічого в нас із ним не складається, — скаржилася мати Іри подрузі.
— Та ти просто носом крутиш. Не п’є, не биє — уже добре, — махала та рукою.
— Та хіба ж це єдине, що потрібне для щастя? Ні, Марічко. Має бути ще близькість. А у нас яка близькість? Він увечорі біля свого комп’ютера, а я поруч сідаю, в’яжу тихенько, щоб просто бути поряд. Сидимо й мовчимо обидва. Ні з хати його витягнути, ні розбалакати.
Мама після розлучення немов звільнилася від важкого тягаря. Почала ходити на танці, освоїла комп’ютер, який раніше зневажала, стала активно спілкуватися в соцмережах. Завела собі подругу Оксану, з якою тепер їздила на екскурсії.
Іноді Іра ловила себе на думці, що заздрить матері. Хоча причин особливих і не було. Просто в неї наче почалося нове життя, де не було місця ні для Іри, ні для її батька.
Батько ж… Його життя зупинилося. Після роз’їзду він перебрався до маленької однушки у спальному районі. Квартира була похмурою й нежитловою. Здавалося, сама авІра глянула на батька, який сміявся, граючи з Тиною, і вперше за довгий час відчула — може, не все ще втрачено.
