Життєвий шлях
— Може, ще й білизну йому перепрасиш? Шкарпетки, га? Дорослий же чоловік, трясця! Хай сам справляється, — докоряв дружині Василь, поки Оксана надягала куртку.
Слова його звучали не звинуваченням, але з таким холодом, що дружина на мить завмерла. Вона похилила голову, сховала руки в кишені й, не обертаючись, повільно застебнула блискавку.
— Може, просто помовчиш? — тихо відповіла вона.
Почулися кроки. Василь зітхнув і пішов у вітальню. Знову вечір. Знову самотність. А вона мчить до свого батька…
Під під’їздом лежав сніг. Не той, що радує око перед Різдвом, білий й пухнастий. Ні, цей сніг уже здавався перед натиском березневого сонця. Він навіть не танув, а просто перетворювався на чвякаючий боліт під ногами.
Оксана сіла в машину й на хвилину втулила чоло в кермо. Хотілося ридати. Хотілося, щоб хтось зрозумів і підтримав. Але поруч нікого не було. Вона глянула на пакет із продуктами.
Запечені яблука… Колись її батько обожнював їх. Сам готував, а тепер, мабуть, навіть не пам’ятає, як користуватися духовкою.
Чоловік Оксани, Василь, не завжди був таким буркотливим. Коли вони ще тільки одружилися, він був жвавим, уважним, турботливим. Її зворушувало, як він метушився, доглядаючи за нею та дітьми.
Та саме після народження другої дитини, коли витрати зросли, у ньому прокинулося щось інше. Він вважав, що світ ділиться на своїх і чужих. За свою «зграю» він готовий був на все, а от будь-яке втручання ззовні сприймав майже як напад. Він засуджував допомогу іншим і вважав її слабкістю.
Спочатку Оксані це здавалося навіть милим. Потім вона намагалася переконати себе, що це така мова любові. А тепер, коли «чужим» став її батько… Вона не знала, що робити…
— Я поїхала. Зняла однушку біля метро. Подала на розлучення, — одного разу сказала Оксані мати.
Це прозвучало так легко, ніби йшлося не про шлюб, а про вибір занавіски для ванни. Для Оксани ця звістка стала несподіванкою, хоча все назрівало давно.
— От, здавалося б, і нормальний він чоловік. Але в нас нічого не склалося, — скаржилася мати Оксани подрузі.
— Та ти просто примхлива. Не п’є, не б’є — уже добре, — махала рукою та.
— Невже це єдине, що потрібно для щастя? Ні, Маринко. Між людьми має бути близькість. А в нас яка близькість? Він увечері біля свого комп’ютера, а я поруч примостилася, в’яжу ниточку, щоб просто бути поряд. Сидимо й мовчимо. Ні з дому витягти його не можу, ні розговорити.
Після розлучення мати ніби збулася з душі важкого тягаря. Почала ходити на танці, освоїла комп’ютер, який раніше зневажала, завела сторінки в соцмережах. Познайомилася з подругою Галею, з якою тепер їздила на екскурсії.
Іноді Оксана ловила себе на думці, що заздрить матері. Хоча причин не було. Просто в тій здавалося, почалося нове життя, де не було місця ні для неї, ні для батька.
А батько… Його життя закінчилося. Після обміну він переїхав у маленьку однушку у спальному районі. Квартира була похмурою й неприбраною. Здавалося, сама аура Миколи робила це місце ще сумнішим.
Оксана намагалася навідуватися до нього хоча б раз на тиждень. Прибирала, прала, готувала. Іноді — просто сиділа поруч. Спочатку він неохоче приймав її турботу. Потім почав пити. Не запоями, але достатньо, щоб очі ставали каламутними, а розмови — несвязними.
— Викинула мене, як стару рукавицю, — бурмотів він. — А ти тут хочеш, щоб я посміхався.
— Тату, годі вже. Ніхто тебе не викидав. Ви просто… втомилися один від одного.
— Бачив я, як вона втомилася. Від фоток стрічка тріщить. А я… Мені вже нічого не треба.
У Оксани розривалося серце. Вона не знала, як допомогти батькові, але й кинути його не могла.
— Розумієш, — одного разу сказав Василь, коли вона повернулася пізно ввечері й не в гуморі. — У тебе синдром рятівника. У тебе завжди має бути хтось, кого ти тягнеш на собі. То бабуся, то подруга. Діти трохи підросли, тепер ти біля батька танцюєш.
— У нього нікого нема. Тільки я.
— Йому сорок вісім! Він що, єдиний, хто пережив розлучення? Вільна, здорова людина. Хай живе, як хоче!
— Йому п’ятдесят чотири. Він не звик до самотності. Він у ній тоне.
— А ти, значить, тепер його жилетка? Разом потонете. І я — разом з тобою, якщо дозволятиму це. Годі їздити до нього!
Погляд Оксани став гострим, але вона промовчала. Вона все одно їздитиме. Відкрито чи потай — неважливо.
У квартирі батька, як завжди, було задушно. Пахло тютюном, перегаром і чимсь кислим. Сам батько стояв на порозі в колишньо білій майці, ледве прикриВона щільно обняла батька, відчуваючи, як його серце, колись таке тверде, почало тріпатися, неначе птах у клітці, що нарешті побачив вільне небо.
