— Може, ти йому ще труси ператимеш? Шкарпетки, га? Дорослий же мужик, трясця! Хай сам справляється, — кинув дружині Віталік, поки Ярина натягала куртку.
Він говорив ніби без докорів, але з таким холодом у голосі, що дружина на мить завмерла. Вона опустила голову, засунула руки в кишені й, не обертаючись, повільно застебнула блискавку.
— Може, ти просто помовчиш? — тихо відповіла вона.
Почулися кроки. Віталік зітхнув і пішов у вітальню. Знову вечір. Знову сам. А вона мчить до свого батька…
Під під’їздом лежав сніг. Не той, що радує око під Новий рік, білий і пухнастий. Ні, цей сніг уже здавався під натиском березневого сонця. Він навіть не танув, а просто перетворювався на чавкаючий бруд під ногами.
Ярина сіла в машину і на кілька секунд втулила лоба в кермо. Хотілося ридати. Хотілося, щоб хтось зрозумів і підтримав. Але поруч нікого не було. Вона глянула на пакет із продуктами.
Запечені яблука… Колись її батько обожнював їх. Сам готував, а тепер, мабуть, навіть не пам’ятає, як користуватися духовкою.
Чоловік Ярини, Віталік, не завжди був таким буркотливим. Коли вони щойно одружилися, він був легким на підйом, уважним, турботливим. Ярину зворушувало, як він метушився, коли доглядав за нею та дітьми.
Але із народженням другої дитини та зростанням витрат у ньому прокинулося щось інше. Він вважав, що всі діляться на своїх і чужих. За свою «зграю» він був готовий на багато, а ось будь-які втручання в сім’ю ззовні він майже прирівнював до нападу. Він осуджував допомогу чужим і вважав це слабкістю.
Спочатку Ярина знаходила це навіть милим. Потім намагалася переконати себе, що це така мова любові. А тепер, коли «чужим» виявився її батько… Вона не знала, що робити…
— Я поїхала. Зняла однушку біля метро. Подала на розлучення, — одного разу сказала Ярині мати.
Це прозвучало так легко, ніби йшлося не про шлюб, а про вибір гардини для ванної. Для Ярини ця новина стала несподіванкою, хоча все назрівало давно.
— От, здавалося б, й нормальний він чоловік. Але нічого в нас не складається, — скаржилася мати Ярини подрузі.
— Та ти просто носом крутиш. Не п’є, не б’є — уже добре, — махала та рукою.
— Та хіба ж це єдине, що потрібно для щастя? Ні, Марічко. Ще має бути близькість між людьми. А у нас яка близькість? Він увечері за комп’ютером, а я поруч притуляюся, в’яжу тихенько, щоб просто бути поряд. Сидимо й мовчимо обидва. Ні з дому витягти його не можу, ні розговорити.
Після розлучення мама ніби скинула важкий груз. Почала ходити на танці, освоїла комп’ютер, який раніше зневажала, стала активно спілкуватися в соцмережах. Завела собі подругу Галю, з якою тепер їздила на екскурсії різними містами.
Іноді Ярина ловила себе на думці, що заздрить матері. Хоч і не було на те причин. Просто в тій, здавалося, почалося нове життя, де не було місця ні для Ярини, ні для її батька.
Батько ж… Його життя закінчилося. Після роз’їзду він переїхав у маленьку однушку в спальному районі. Квартира була похмурою й нежиттєвою. Здавалося, аура Миколи робила це місце ще більш сумним.
Ярина намагалася навідуватися до нього хоча б раз на тиждень. Прибирала, прала, готувала. Іноді просто сиділа поруч. Спочатку він неохоче приймав турботу. Потім почав пити. Не запоями, але досить, щоб очі ставали каламутними, а розмови — тягучими й безладними.
— Викинула мене, як стару рукавицю, — бурчав він. — А ти тут хочеш, щоб я посміхався.
— Тату, ну годі. Ніхто тебе не викидав. Ви просто… втомилися одне від одного.
— Бачив я, як вона втомилася. Від світлин стрічка тріскає. А я… Нічого мені вже не треба.
У Ярини розривалося серце. Вона не знала, як допомогти батькові, але й кинути його не могла.
— Розумієш, — сказав одного разу Віталік, коли вона повернулася пізно ввечері й не в гуморі. — У тебе синдром рятівника. У тебе завжди має бути хтось, кого ти тягнеш на собі. То бабуся, то подруга. Діти трохи підросли, тепер ти довкола батька танцюєш.
— У нього нікого немає. Тільки я.
— Йому сорок вісім! Він що, єдиний, хто пережив розлучення? Вільна, здорова людина. Нехай живе, як хоче!
— Йому п’ятдесят чотири. Він не звик до самотності. Він тоне в ній.
— А ти, значить, тепер його жилетка? Разом із ним потонеш. І я — разом із тобою, якщо дозволятиму таке. Перестань їздити до нього!
Погляд Ярини на мить став гострим, але вона промовчала. Вона все одно їздитиме. Відкрито чи таємно — неважливо.
У квартирі батька, як завжди, було душно. Смерділо тютюном, перегаром і чимсь кислим. Сам батько стояМикола гладив Тинку по голові, дивлячись, як вона прижмурилася від задоволення, і вперше за довгий час відчув, що в його житті знову з’явилося щось важливе.
