**Шлях до серця крізь бурі**
Життя Оксани розсипалося, як пісочний замок. Розлучення з чоловіком вибило ґрун унизу, і вона, зібравши уламки минулого, повернулася в рідне село на Волині. Поряд була її опора — бабуся Галина Петрівна, яка дуже любила Оксану та її сина Данилка.
— Данило — вилита копійка свого батька, Руслана, — з гіркою посмішкою казала Оксана, дивлячись на сина. — Тільки він і залишився від того шлюбу, як світлий промінь у темній ночі.
— Я ж казала, не зв’язуйся з тим гулякою, — воркотіла бабуся, хитаючи головою. — Відразу було видно: вітрогон, та ще й до пляшки тягнеться. Якщо з молодості п’є — далі буде гірше. А ти все твердила: «Кохання, кохання!» — наче глузду позбула.
— Що вже про це казати, ба? — важко зітхнула Оксана. — Будеш мені вічно це пригадувати? Зате Данило в нас є, і це головне.
— Не сумуй, доню, — бабуся обняла онуку, притиснувши до себе. — Більше не скажу й слова. Подивись на себе: красуня, ще й куди! Де він ще таку знайде, твій Руслан? Дурень він, і точка.
— У школі за мною півкласу бігало, — Оксана несвідомо поправила волосся, — але зараз мені не до романів. Нікому не вірю. Усі спершу ласкаві, а потім… — вона махнула рукою.
— Не всі такі, як твій колишній, — заперечила Галина Петрівна. — Ось, наприклад, Олег. Пам’ятаєш, як він за тобою журився? Хлопець золотий: працьовитий, без поганих звичок. І досі не одружений. Один-один, останній з твоїх однокласників, хто ще вільний.
— Ох, ба, не починай, — відмахнулася Оксана. — Не хочу ні про кого думати. Треба Данилка до школи готувати, будинок лагодити. Батьки, як поїхали в місто за мною, так там і залишилися. Тепер я тут господиня. І тобі допомагати треба…
— Допомагати — діло добре, — кивнула бабуся, — але я не поспішаю. Оселяйся спершу сама. А я що? Жива, бігаю, сімдесят років — не вирок. Дивитися на вас із Данилком — вже щастя. А батьки твої не покинуть, допоможуть. Може, на пенсію й повернуться сюди. Ось і заживемо всі разом: ви у великому домі, а я у своїй хаті поряд.
— Ох, ба, ти в нас наседка, — Оксана міцно обняла Галину Петрівну і чмокнула в щоку.
— А про Олега все ж подумай, — бабуся легенько ляснула онуку, як у дитинстві. — Такі, як він, на дорозі не валяються.
Оксана освоювалася в селі вже третій місяць. Олег, місцевий тракторист, не спускав з неї очей. Він, як і Галина Петрівна, вважав шлюб Оксани помилкою, від якої вона ще не оговталася. Коли й як вони з бабусею домовилися, знав лише Бог, але тепер часто зустрічалися біля магазину чи на пошті. Бабуся шепотіла йому новини про Оксану й Данилка, жалілася, що онука досі сама.
Олег червонів, зітхав, але боявся знову почути відмову. Галина Петрівна, бачачи його сумніви, підбадьорювала:
— Вона змінилася, Олеже. Багато чого зрозуміла. Краса — не головне, з лиця води не пити. А ти для життя — саме те, що треба: надійний, господарський, турботливий…
— І не красень, — усміхнувся Олег, але тут же посмутнів. — Я досі її люблю, Галино Петрівно. Усі ці роки тільки про неї й думав.
Бабуся прослезилася й обіцяла допомагати.
— Тільки не поспішай, сину. Не тисни на неї. Вона ще не оговталася від розлучення, півтора року ж не так багато. Даси їй час, — напувала вона.
— А якщо хтось інший її забере? — занепокоївся Олег. — Я вже раз її впі— **Забере?** — сміливо підхопила бабуся. — **Хіба вона погодилася б на когось, окрім тебе?**
