Дорога до щастя
Ярослав ішов додому пішки. Далековато, звісно, але вечір був теплий, тихий, безвітряний. У такі вечори він не шкодував, що не має машинки. Ішов, радіючи теплу і ближчому літу.
Все життя Ярослав провів із батьками в центрі міста, звик до метушні й гала́су. Але нещодавно перебрався на околицю, у спальний район. Приходив додому й майже одразу лягав спати, щоб вранці знову вирушити на роботу в кипучому центрі.
У вікно його кімнати в ночі зазирала допитлива луна, якій не заважали ні дерева, ні інші будинки — навіть щільної завіси у Ярослава ще не було. Жив на дванадцятому поверсі новобудови, звідки видівся на поле й далеку лісову смугу по краю. Спочатку він прокидався серед ночі, дивився на кімнату в блакитному місячному світлі й не розумів, де знаходиться. Потім згадував, заспокоювався та засинав.
***
Ще два роки тому він і не знав, що бувають комунальні квартири. Не такі, як у старі часи, де на одній кухні тіснилися поді́сят господинь, але жити в квартирі з чужим чоловіком, ділити з ним місця спільного користування — справа не з найприємніших.
Ярик виріс у звичайній родині, у двокімнатній квартирі в центрі, з високими стелями, про́сторими кімнатами й довгою вузькою передпоко́м, що переходила у крихітну кухню. Мати працювала вихователькою у дитячому садочку, батько — водієм тролейбуса. Жили не багато, але поїхати на море могли собі дозволити.
Все звалилося в один день. Батько не порушив правил, дочекався, коли засвітиться зелений світлофор, і рушив, розганяючи тролейбус. Раптом назу́стріч з тротуару кинулася жінка з валізкою на колесах. Батько ударив по гі́льзах, але хіба можна зупинити машину миттєю? Жінку відкинуло, як м’яча від удару, і вона померла по дорозі до лікарні.
Якщо й спілкувалися, не кликали, просто щосили крутили кілька часу, а потім виводили голосно кричали, що миттєво зупинилися. Оправді, вона спізнювалася на літак. Зять обіцяв відвезти її на дачу на машині, тале потім його плани змінилися. Вони з те́щею посварилися, і та, роздратована, кинулася на вокзал. Думала — встигне. Літак чекати не буде.
Той же зять потім на суді верещав, що п’яний водій вбив його кохану те́щу, і вимагав суворого покарання. Так, напередодні всіє паркою провожали на пенсію одного з колег, випили, звичайно. Вранці ще й додали, що начебто хімічний аналіз показав алкоголь понад нормі.
Батько не хотів підводити інших, тому сказав, що випив на дні народження подруги дружини. Вивіз усіх, а сам потрапив за грати. Мати переживала, плакала. Грошей стало мало. У виховательки дитсадка зарплата невелика. Ярик заявив, що після школи нікуди вступає йтиме працювати.
— «В армію, чи тобі теж не вистачає, коли батько зник?..» — ридала мати.
Щоб заспокоїти її, Ярик пообіцяв вчитися далі. Перед самим випускним батько помер у в’язнці від інфаркту. Ярик, як і обіцяв, вступив у університет. А через два роки мати знову вийшла заміж і переїхала до чоловіка. Ярик лишився сам у їхній квартирі. Мати платила за квартиру, давала йому гроші, аби лише вчився. Могла себе дозволити. Новений чоловік виявився не аби-дірядним чиновником, а начальником.
Студентські друзі, дізнавшись, що у Ярика вільна квартира, одразу ж почали влаштовувати в ній вечірки. Гостинний господар дозволяв залишатися навіть наночі.
Спочатку йому подібалось таке життя, але потім нескінченні гучні компанії набридли. Прокидаючись, він не раз бачив у квартирі з незнайомими хлопцями чи дівчинами.
Сусіди поскаржилися матері. Вона приїхала вранці, щоб застати сина вдома, і на зу́стріч їй вийшла гола дівчина, яка, нітрохи не знітившись, пройшла повз у ванну.
Звісно, мати влаштувала скандал, вигнала всіх із квартири, а синові пригрозила: якщо не припинить оргії з випивкою, грошей більше не буде.
Два тижні у Ярикові стояла тиша. А потім до нього напросилися друзі «відзначати день народження». Поводилися досить тихо, але пили багато.
Вранці Ярик прокинувся не сам. Поряд спала гола дівчина, прикрита до пояса ковдрою. Лежала вона на животі, обличчям до стіни, а по подушці розсипались руді коси. Такі у групі були тільки у Оринки Трощинської.
Ярик обережно вибрався з ліжка, щоб не розбудити дівчину. Нічого не пам’ятав, але подумав: якби щось між ними було, навряд чи він потім би надінув труси.
Ярослав обійшов усі кімнати — більше нікого колишньої не виявилося. Він прийняв душ, зварив каву. На запах прокинула Оринка, увійшла на кухню в його довгій футболці, почала чіплятися, щось дзюрчати. Ярослав відсторонився.
— Та ну тебе? Уночі казав, що кохаєш, — образилася Оринка. — Дай кави. — І простягнула руку до його чашки.
— Не неси дурниць, — невпевнено сказавІ оттак, коли наступного літа вони всією родиною вийшли на прогулянку до парку, Ярослав згадав, як колись його життя було зовсім іншим, а тепер навколо сміялися діти, а Оринка, уже його дружина, тримала його за руку, і він зрозумів — справжнє щастя ніколи не приходить самотньо, його треба впіймати в невеликих, здавалося б, звичайних моментах.
